Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.
Йди сам, регочись там з ними! промовила Марта йому навздогінці.
Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам'яті, десь зслизали з язика.
Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кілька разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.
Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум'я, як і недавно перед тим.
Наробила ж ти мені сорому! сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якіший.
Марта зараз постерегла ту зміну, і полум'я кругом неї поменшало.
Не бійся! Попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап'ються, й наїдяться.
Як же я буду після цього дивиться їм в очі?
Прямісінько й простісінько; подивився в очі, та й годі.
Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!
Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.
Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.
Скільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.
В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.
Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.
Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?
А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.
А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш
мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!
Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.
Ой ти, Боже мій! крикнув Воздвиженський і схопився з місця. До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй у вічі.
Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.
Скажи ти мені, на милость Божу, що з тобою сталось? спитав у неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
Йди спати! одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.
Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:
Ти камінь, а не жінка!
Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.
«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його Може, він своїм «Патериком» та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».
Воздвиженський пішов до флігеля крадькома жаліться на свою жінку.
Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.
До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.
Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.
Як сьогодні погано надворі сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.
Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?
Сухобрус не сів і знов терся та м'явся Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.
Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.
То-то й лихо, що ти не виходила не послухала свого мужа