Отже, Слотроп. Нехай так. У місті сама вже атмосфера припустімо, будемо вважати, що сама війна це лабораторія? розумієш, коли падає V-2, спершу вибух, а тоді гуркіт падіння тобто зворотний з подразником порядок отже, він може повернути за якийсь ріг, вийти на якусь вулицю і невідомо, з якої причини, раптом відчути
Западає мовчання, виліплене озвученими мріями, криками болю жертв ракетних бомбардувань за дверима, дітей Повелителя Ночі, голоси зависають у застійному повітрі медичного відділення. Вони моляться своєму Господові: рано чи пізно абреакція кожному, у всьому цьому замороженому і зруйнованому місті
і, як уже бувало, знову підлога велетенський ліфт, зненацька підносить тебе до стелі, і знову програє те саме, а стіни спухають назовні, цегла й вапно як злива, твій раптовий параліч і смерть приходять оповити, ошелешити, нічого не знаю дядечку я певно відключився а коли отямився її вже немає і все довкола палає голова повна диму і бачиш власну кров, вона бє фонтаном з обвислого шматка артерії, поперек половини ліжка засипаний снігом шифер, поцілунок у кінотеатрі урвався, тебе пришпилили, дві години болю витріщався на зімяту пачку від сигарет, чув, як вони волають у рядах праворуч і ліворуч, але не міг ворухнутися раптове світло сповнює кімнату, моторошна тиша, яскравіша за будь-який ранок крізь ковдри, перетворені на марлю, і взагалі жодних тіней, лише невимовний двогодинний світанок і
цей трансмаргінальний стрибок, ця капітуляція. Де протилежні ідеї злилися і позбулися протилежності. (І справді, чи на ракетний вибух налаштовується Слотроп, чи саме на цю деполяризацію, невротичне «збентеження», що заповнює палати цього вечора?) Скільки ще разів, поки воно не змиється, оце виливання ітерацій, переживання вибуху, вони бояться випустити з рук, адже випустити це вже остаточно звідки мені знати докторе чи я взагалі повернуся? а відповідь повірте нам така безглузда після ракети, лукавство повірити вам? і обидва це розуміють Спектро почувається шахраєм, але продовжує лише тому, що біль залишається реальним
А ті, хто врешті-решт випускає з рук: з кожного катарсису народжуються нові діти, ніякого болю, ніякого «его» на одне биття Між табличка стерта, от-от почнуться нові письмена, рука та крейда напоготові у зимових сутінках над цими бідолашними людськими палімпсестами, які тремтять під казенними ковдрами, захлинаються сльозами і шмарклями горя настільки реального, вихопленого з таких глибин, що воно вражає, вже здається не лишень їхнім особистим
Як їх жадає Пойнтсмен, цих гарненьких діток. Його зашмульгана білизна от-от, без жартів, лусне від потреби використати їхню невинність, накреслити на них власні нові слова, свої брунатні реальнополітичні сили, якась психічна простата вічно ниє від обіцяного кохання, ох, досі лиш натяки як спокусливо лежать вони рядочком на залізних ліжках, на незайманих простирадлах, ляльки, такі нехитро еротичні
Центральний автовокзал Святої Вероніки, їх перехрестя (щойно прибули на цей ерзац-паркет, жуйка перетворилася на вугільну чорноту, патьоки нічної блювотини, блідо-жовті, чисті, як соки богів, сміттєві газети чи агітлистівки, яких ніхто не читає, засохлі шмарклі, чорна сажа, яку мляво затягує всередину, щойно відчинять двері).
Чекаєш у подібних місцях до ранку, синхронізувавшись із вибіленим інтерєром, а розклад Прибуття вже надійно у памяті, у порожнечі серця. Звідки оці дітки тікали, адже в місті їх нема кому зустріти. Вражає їхня ніжність. Так до пуття і не збагнув, чи бачать вони твою порожнечу. Вони ще не бажають дивитися тобі у вічі, їхні худенькі ніжки повсякчас у русі, трикотажні панчішки сповзають (все еластичне поглинула війна), але ж як спокусливо: каблучок невпинно копає полотняні торби, задрипані саквояжі під деревяною лавицею. Репродуктор під стелею повідомляє про
величі власного персоною.
Їх можна навчити геть усьому.
Спектро, ти ж не диявол. Придивляючись ближче. Правда? Ти сам знаєш, нам усе налаштували під звукові подразники, і сама суть оцього казусу Слотропа повинна бути слуховою, та й реверсування слуховим Свого часу я бачив, друже, кілька восьминогових мізків, і гадаєш, не помітив їхніх величезних і добре розвинених зорових часток? Га? Ти намагаєшся втелющити мені візуальний організм. І що там бачити, коли ці бісові тварюки падають?
Світіння.
Га?
Вогняна червона куля. Падає, як метеор.
Маячня.
Ґвенгідві недавно бачив, уночі, над Дептфордом.
Ось чого я хочу, Пойнтсмен схиляється до центру освітленого кола, його біле обличчя вразливіше за голос, шепоче над палаючим вістрям підшкірної голки, що стійма завмерла на столі, мені треба насправді не собаку, не восьминога, а якого-небудь твого Лиса. Хай йому біс! Одного, маленького, Лиса!
Вона потягується, маленька рука наосліп намацує годинник, що цокає, потертий плюшевий живіт панди Майкла, порожню молочну пляшку з червоними квітами молочаю із саду, що за милю звідси по дорозі, рука тягнеться туди, де мають бути сигарети, але їх нема. Тепер, наполовину вилізши з-під ковдри, Джесіка зависає поміж двох світів, атлетично-пружною білизною в холодній кімнаті. Ох, ну залишає Роджера у теплій норі, тремтить і рухається шух-шухшух у зернистій пітьмі по зимово-тугих дошках підлоги, для босої ноги ковзьких, наче крига.