Першим прийшов Овчарук Микола, без ноги, Григорій з пошкальованим обличчям, а був чи не найкращим парубком на Березині.
Фронтовики інваліди ходили по вагонах, співали нечуваних нами за роки війни пісень про війну, полон, сирітство дітей, про зраду і радість Перемоги над фашистами.
Повернувся і Петро Черемховський, його батьки повмирали, і він, хворий, покалічений війною, сидів в холодній хаті і малював. Одягнувши свій кітель з медалями, сідав на призьбу біля хати, і ми мали можливість розглядати його бойові нагороди, навіть помацати руками. А повернувшись додому, я теж знаходив місце на стіні хати, чи на дошках паркану і теж малював. А до Зелених свят розмальовував комин печі.
Пасли кіз за селом, ганяли трапяного мяча. Старим Носковецьким шляхом йшли в місто, з міста в Олексіївку, Слободу, Телелинці селяни. Привернув увагу солдат, без ніг, рухався на шарикопідшипній теліжці, йшов солдат з довгими вусами, голосно розповідав, розмахуючи руками, про фронтові пригоди.
Погожого травневого ранку побачили кількох солдатів, що йшли з міста, вони були напідпитку, співали, танцювали на дорозі, кричали: «Кінець війні!», «Перемога!», «Смерть Гітлеру!». І ми зрозуміли: це кінець війні, почали й собі підкидати догори свої кашкети, пілотки, кричали «ура!».
Наступного дня побігли в місто, на залізничних коліях стояли потяги, уквітчані гілками дерев, польовими квітами, переповнені солдатами, які грали на акордеонах, сміялись і плакали, обнімались чи то з рідними, чи просто з незнайомими.
Біля вокзалу був маленький базарчик, де торгували всякою всячиною. Прибігали сюди солдатики, купували яблука, варену картоплю, вареники. Двері одноповерхового будиночку виходили на вуличку. Солдат з речовим мішком за плечима постукав у ті двері, а потім сів на сходинку, роздумуючи, куди ж іти. Та ось відчув за ними важкі кроки, двері відчинились і на порозі зявилась сива, стара чи змучена жінка, опираючись на палку, глянула на солдатика. Він кинувся на неї, підняв на руки, промовляючи: «Мамо, мамо...», поніс у хату, упала біля дверей її палиця.
Навчаючись в Одеському художньому училищі у професора Володимира Костецького, побачив його картину «Повернення» і згадав живу картину в рідному місті, бачену мною весною 1944 року, дізнався, що то був автобіографічний мистецький твір відомого художника.
Нелегкими були і післявоєнні роки: сирітство, голодний 1947 рік, повсякденна робота на городі, готування їжі, злидні. І нестримна тяга до малювання, хоч не було ні паперу, ні фарбів, навіть путящих олівців, а батько все твердив, що бути мені стрілочником на залізниці.
Та доля відвернулася від династії залізничників, я мріяв стати скромним художником, відтворити на своїх полотнах образи дорогих мені людей, взявши в руки плуг своєї долі, орати рідну землю мистецьким пензлем. І я став художником...
Хізяк Василь Станіславович
Ветеран праці, працював учнем парового молота, кровельщиком, слюсарем пункту технічного огляду, виховав трьох дітей.
З 1989 р. пенсіонер, проживає в м. Жмеринка.
«Ясени, ясени, бачу вас, ясени, край дороги...» лине пісня, слухаю і пригадую дорогу свого босоногого дитинства Березину в с. Мала Жмеринка. За радянських часів назвали її іменем Петровського та не прижилося воно, як і раніше називають її Березиною. Беріз, правда, мало
на ній, а от ясени височать за хатами, вдивляються могутніми кронами у далекі поля, на стару Носковецьку дорогу. В хатині під соломяною стріхою я народився і пройшли там мої дитячі роки. В зловісному 1937 пішов батько на роботу у місто і не повернувся заарештували його, як «ворога народу». Єдиною годувальницею багатодітної сімї восьмеро дітей залишилася мати.
Вмивалася слізьми щодня, йдучи на роботу в колгосп зі старшими, а молодші пасли сусідських корів. Взимку по черзі ходили до школи, бо мали одні черевики.
В 1946 році батька реабілітували, і він з далекого Магадану, де відбував покарання за вину без вини, майже 10 місяців пішки добирався додому, побачив дружину, дітей і незабаром знайшов вічний спокій у рідній землі.
Моє напівсирітське дитинство співпало з тяжкими роками Великої Вітчизняної війни.
В неділю, 22 червня 1941 року, як завжди, погнав корів у поле, а коли пригнав їх на обід, то побачив біля воріт однієї з хат кількох чоловіків, вони палили самокрутки, таємниче про щось розмовляли, від них я й почув оте страшне слово «війна».
За кілька днів, увечорі, над містом вперше зявився німецький літак. З висоти нашої Березини було видно, як прожектори ловили його у свої тенета, стріляли гармати, можливо, і підбили його, бо він, скинувши кілька бомб на околицю міста, потягся на захід.
Сільське начальство наказало дорослим жителям рити протитанкові рови поперек шляху на Жмеринку, пішла й мати зі старшим сином Павлом.
В наступні дні односельчани проводжали чоловіків на фронт...
За селом будівлі порохових складів, зведених ще в дореволюційні часи, коли в місті зявилось військове містечко; огороджені колючим дротом, біля воріт криниця і будка, в якій завжди стояв патруль з гвинтівкою. Вранці 17 липня, як завжди, мати дала окраєць хліба і кварту молока, взяв батіг, зібрав корів і погнав шляхом у поле. Залишилося позаду село, доходили до складів. І раптом почув гуркіт машин, мотоциклів, що мчали по Носковецькій дорозі на місто.