Зупинилося моє невелике стадо, остовпів і я, побачив як вартовий, жбурнувши гвинтівку в криницю, згинаючись, побіг луговиною до села. Як пізніше дізнався, солдата передягла у цивільне вбрання Соломаха Ірина, вона працювала прибиральницею на складах, добре знала всіх, хто служив там, сховала його в підвальному приміщенні сусідки Нюнихи. Пережив солдат кілька перших днів окупації, а потім подався у партизани, обявився вже після війни, мав високе звання офіцера, розповів про своїх спасителів. Почалися довгі дні фашистської окупації.
До пізньої осені я пас корів, а як випав перший сніг, надумав йти до школи в 4 клас вечірньої школи. Взяв плетений кошик, кинув огризок олівця і якийсь зошит, як стемніло, пішов вчитися. Школа звичайна сільська хата, клас досить просторий, чорні деревяні парти. Сів поряд з гарненькою дівчинкою Ніною Ксьонзик.
Пройшов тиждень. Мати і старші брати ходили на роботу в колгосп, а я щодня порався біля хати, увечорі з задоволенням йшов до школи з невиконаними домашніми завданнями. Викликав до дошки «Чорногуз» Ніну, вона впевнено відповідала, гарно писала, він схвально хитав головою, а я дивився на її чепурненьку постать та біле личко. Дійшла черга і до мене.
Не второпав, про що запитав мене Володимир Іванович, стояв мовчки. Почекав він ще хвилинку, а потім наказав покласти на його стіл праву руку долонею догори. Не розуміючи, для чого то, виконав наказ і не спамятався, як він грубою деревяною лінійкою обпік, наче окропом, мої пальці. Клас принишк, зойкнула Ніна, а я прожогом кинувся до парти, схватив свій кошик і за двері. Так скінчилося моє навчання. Якби не ця пригода, можливо, і закінчив би я початкову школу. А втім хто зна?
Пішла старша сестра працювати на залізницю. Багатьом працівникам залізниці нова влада видавала взуття липові довбанки. Коли працівники йшли до праці, чути було на другому кінці села. Отримавши нові, Ганя передала мені уже вичовгані. Одягнув я стару фуфайчину, підперезався мотузком, кинув у торбину солдатський котелок і, з надією на вдачу, подався на залізницю. Мета вкрасти на вугільному складі трохи вугілля буде чим нагріти хату. Біля гірки з вугіллям румунський солдат з гвинтівкою. Як підступитися? Нагодився бувалий ровесник, надоумив: дати «марчі» патрулю. А де ж їх взяти? Спочатку треба-таки вкрасти вугілля, комусь з населення продати, а потім вже звертатися до вартового з вигідною для нього пропозицією. На перший раз вдалося, а потім діяв так, як навчив товариш.
Патруль, взявши марку, йшов в протилежну сторону повільно, а я швиденько кидав грудки вугілля в торбину і йшов геть. Половину продавав, другу ніс додому.
Коли на колії стояв потяг з солдатами,
яких відправляли на фронт, підходив до них, наставляв свій котелок і «по-німецьки» канючив: «Гіб мір ессен».
Одні гнали, інші викидали зі своїх котелків густу жирну кашу і я, щасливий, повертався додому. Мати висипала принесене мною у великий баняк, додавала картоплі була гарна вечеря для всіх.
По дрова ходив у Бугів ліс. Був похмурий осінній день 1942 року, пролітав сніг. Швиденько назбирав хмизу, звязав, вибив ще гарного трухлявого пенька, подумав: як то доперти його додому? Почув гуркіт машини, придивився: від траси вздовж лісу їхав чорний воронок крита машина. Зупинилася, з кабіни вийшов німецький офіцер, розчинилися задні двері, вискочили кілька солдатів, а за ними люди в цивільному, на рукавах у кожного з них була біла повязка з шестикутною зіркою. Я вже знав то євреї. «Шнель, шнель!» гаркнув німець. Викинули з машини лопати. Офіцер наказав копати у видолинку яму. Причаївшись за кущем глоду, я дивився на те, що відбувалося. Довгенько рили землю, замерзли руки, задубіли ноги, а я все стояв і дивився, що ж буде далі.
Щось гаркнув по-своєму офіцер, солдати підняли до пліч автомати, направили на приречених, почався жахливий лемент, тріск автоматної черги і все скінчилося. Зіпхнули вбитих у траншею, засипали землею. Долетів запах запалених цигарок, сіли солдати в машину, офіцер в кабіну, сповзла у долину, розвернулася і подалася нагору, до траси Жмеринка Станіславчик. Озирнувшись, завдав вязку на плечі, пня залишив, пішов я дорогою до села. Трусила пропасниця, чи то виходив страх, чи холод, ледве добрався до хати, кинув вязанку біля хати, відмовився від вечері, поліз на лежанку, накрився старим простирадлом, якийсь час лежав з відкритими очима, бачив ліс, страшних людей, чув гуркіт машин і тріскотню кулеметів, а потім провалився у темряву.
Прокинувся вранці, в хаті пусто. Взяв мотузок і пішов у ліс, наче тягнуло мене щось до місця вчорашньої події. Сніг уже припорошив землю, а страшна могила чомусь була чорною, чи то здалося мені, чи й насправді вона «дихала».
З пустими руками повернувся додому. На порозі зустріла мати, глянувши на мене, занепокоєно запитала, що зі мною сталося. Захлинаючись словами, розповів, що бачив учора. Моє хвилювання передалося і їй, розширеними очима дивилася на мене, а потім спересердя мовила: «Носить тебе нечиста сила скрізь!».
Заходили до нас румунські вояки, вимагали яйця, сало, хотіли забрати якось фланелеве одіяло, та мати вблагала, залишили. Оженився Павло, пішов у прийми. В жнива 1943 року мати брала всіх нас на роботу в колгосп, кожен щось там робив, на обід давали борщ і кашу, я відтягав линку під час обмолоту пшениці.