Так Піпусь із дня на день підростав, пізнавав життя і запамятовував усе, що йому доводилося побачити. Він добре знав, що дозволю йому я, що пробачить Крися, а за що йому перепаде від Катажини.
Вивчив він також вдачі наших собак і зрозумів, що можна не зважати на їхнє
гавкання, гарчання і навіть на люто вишкірені зуби. Треба тільки вистрибнути псові на спину і бити дзьобом по голові.
Піпусь зрозумів також, що на кішку Імку теж є управа А кішка наша, правду кажучи, мала досить недобру вдачу і крутила всім двором, як хотіла. Проте відтоді, як Піпусь переміг Імку, він почав заводити на подвірї свої порядки.
Раз і назавжди вигнав усіх котів, що приходили до Імки в гості, а чужим собакам заборонив навіть зазирати до нас на подвіря.
Але не думайте, що Піпусь взагалі був лихий до чужих. Аж ніяк! Щоправда, дітей він не дуже-таки полюбляв. Мабуть, через те, що неподалік від нас була школа. Вранці і після уроків дітвора бігла повз наш паркан.
Не можна сказати, що шибеники поводилися на вулиці дуже тихо. Галасу там завжди було трохи більше, ніж потрібно. Мені це не докучало, а от Піпусь страх не любив крику. Він добре знав, коли кінчаються уроки. Сідав на липі і кричав звідти: Ка-ар-р! Ка-рр! що, мабуть, мало означати: «Тихо там, дрібнота! Не можна горлати на вулиці!»
Дітлахи, звісно, не зважали на Піпусеві докори, а дехто навіть перекривляв його, показуючи, що для нього Піпусь просто ніщо. Через це він і ображався.
Але саме серед школярів знайшло собі вороненя приятельку, і то щиру, справжню. Звали її Вацка. Такий собі грибочок із туго заплетеними білявими кісками. Вони в неї стирчали, як два дротики.
Це була тиха, лагідна дівчинка. Її зелені, як недостиглий агрус, очі, зачудовано дивилися на світ, ніби дивуючись, що небо таке голубе, що квіти так гарно пахнуть. Ви теж знаєте таких дівчаток, правда?
Отож ця Вацка поверталася зі школи завжди сама. Під липою вона зупинялася, зазирала Піпусеві в очі її казала йому лагідні, сердечні слова. Чи приносила вона йому що-небудь їсти? Навряд. Бо дружби, справжньої дружби не купити ніякими подарунками!
Найбільше, звичайно, приваблювала Піпуся доброта Вацки. Він злітав з дерева, сідав на паркан, придивлявся до дівчинки то одним оком, то другим. Дозволяв їй гладити себе по голівці, а сам перебирав дзьобом її тоненьке волоссячко, що спадало на чоло. Так і почалася їхня дружба. Проте скоро Піпусь вирішив, що їхні з Вацкою зустрічі біля паркана надто короткі, і став проводжати дівчинку додому. Він перелітав за нею з паркана на паркан, бо ми жили в такому районі, де біля кожного будинку садок.
Наприкінці весни Піпусь уже ходив до Вацки після обіду в гості. А потім у нашому домі почало коїтися щось незрозуміле. Щодня десь зникали гудзики. Як тільки хто на хвилину почепить у передпокої пальто, з нього зразу зникає бодай один гудзик. А святкове літнє Катажинине пальто залишилося без жодного гудзика, ніби їх вітром здуло!
Нарешті одного дня зникли два гарні, яскраво-червоні гудзики прикраса на платтячку Крисі. Усе з'ясувалося після цієї пропажі. Незабаром до нас прийшла Вацка і принесла у фартушині безліч найрізноманітніших гудзиків. Серед них були й червоні Крисині. Вацка розповіла нам, що вона вже давно помітила: хтось кладе у неї на підвіконні гудзики. Вона ніяк не могла здогадатися, хто це робить, і аж коли побачила оці червоні гудзики, зрозуміла, що то наш Піпусь носить їй подарунки. Тож вона й принесла нам подарунки свого приятеля.
Піпусь сидів собі на вікні веранди і байдуже поглядав на нас, ніби йшлося зовсім не про нього. Тоді замислився i раптом крикнув:
Ка-арр! Зрозумів!
Вороненя втямило, що його малій приятельці не потрібні гудзики.
Відтоді воно почало носити дівчинці мої цигарки. Після цигарок квіти, самі головки, він зривав їх завжди дуже ретельно і серйозно.
На тих квітах усе й скінчилося, бо Вацка почала щодня приходити до нас у гості. Тож у Піпуся не було ні потреби, ні часу навідувати дівчинку.
Та ось одного дня Вацка не прийшла до нас, не прийшла й наступного. Ми не знали, що з нею сталося. А Піпусь знав. Він був стривожений, роздратований, несподівано зникав, тоді повертався, кричав своє «Ка-аррр», мов подавав сигнал тривоги.
Незабаром ми дізналися, що мала Вацка захворіла; вікна її кімнати були зачинені, і Піпуся проганяли, коли він намагався нишком пробратися до своєї приятельки. Він цілими годинами сидів на паркані і все каркав, обурений тим, що його не пускали до любої малої Вацки.
Коли Вацку відвезли до лікарні, Піпусь весь час сидів на липі. Він дивився на вулицю, повертав голову то в один бік, то в другий, і чекав! Може, почнуться уроки в школі, і його приятелька зявиться на знайомій дорозі?
Втративши надію діждатися Вацку, Піпусь оголосив війну горобцям. Певне, через те, що вони занадилися на липу і своїм цвіріньканням заважали засмученому Піпусеві.
Повернуло вже на осінь, коли одного дня до нас знову завітала Вацка. Вона дуже виросла за
цей час і здавалася тендітнішою і тоншою. Її зелені очі зробилися ще більші і ще здивованіше поглядали на світ, до якого вона повернулася.