Кішка Імка теж оселилася зі своєю сімєю в пральні якраз у Малгосиному кутку.
Якось заходжу до пральні, дивлюся на своєму звичному місці сидить Малгося, широко розчепіривши крила. Побачила мене і засичала:
Тс-с-с! Тихо! Не буди їх, вони сплять!
Щось заворушилося в неї під крилом. Придививсь я, бачу виткнулося вухо. Котяче вухо. За ним уся голова! Кошеня! Дивиться на мене своїми голубими оченятами і смачно позіхає, широко роззявляючи рожевий ротик! А Малгося пестливо розгладжує носом котячу шерсть.
Імка приходила в пральню тільки тоді, коли треба було погодувати кошенят або помити їх. А так гляділа їх Малгося. Вона ж таки вивела їх на першу прогулянку. І мала з ними чимало клопоту! Кошенята лазили по паркану, по деревах. Малгося намагалася стягти їх на землю, хапала за хвостики. Сичала на них. Скубла, коли діставала.
Проте вона була розумна, тож скоро збагнула, що така вже в кошенят вдача, і дала їм спокій.
Кошенята проте довго памятали, як Малгося бавила їх у пральні і як добре було їм спати під її крилом. Вони приходили до неї. Малгося пригортала їх до себе і дбайливо вкривала крильми.
Оце й усе? Будь ласка!
І робила все якнайкраще. А як цим пишалася! Не думайте, ніби тварини не люблять, щоб ними захоплювалися! Вони дуже чутливі до людської похвали!
Малгося чудово знала, коли нам приносили пошту, й чекала біля хвіртки. Непокоїлася, коли поштар запізнювався, і вичитувала йому за це. Брала в нього листи й
газети і приносила нам на ганок. Досить було, коли ми сиділи на лаві в садку, звільнити місце і сказати:
Малгосю! Йди до нас! Що це таке! Де це ти?
Ось я! ту ж мить озивалася вона і вже сиділа на лаві.
Іще багато, багато різних штук уміла наша Малгося. Найбільше, однак, любила вона танцювати. Танцювала гусячий фокстрот, як ми його називали. Тільки-но ми засвищемо якусь веселу мелодію Малгося починає кружляти й вимахувати крильми. Коли вона танцювала, то забувала про все. А коли замовкала музика, вона зупинялась і здивовано дослухалася. Потім невдоволено позирала на нас і зчиняла крик:
Що ж це таке? Де музика? Чого ти не свистиш?
І нетерпляче ждала, ту ж мить ладна піти в танок. Що ми мали робити? Свистіли й усміхалися, дивлячись на веселі вихиляси гуски-танцюристки!
Хіба міг хтось із нас подумати, що саме через цей Малгосин талант ми втратимо її?
Зате цирк прийшов до нас.
Якось удень, коли Малгося пречудово танцювала свій фокстрот, я побачив незнайомого чоловіка. Спершись на паркан, він милувався нашою танцюристкою.
Продайте мені гуску! гукнув він до мене.
Я не віддаю тварин, що живуть у моєму домі, в чужі руки. Вони мої друзі, відповів я.
Він засміявся. Пішов. Назавтра Малгося зникла. Поїхав і цирк.
Шукав я Малгосю, де тільки міг. І не знайшов
Якщо ви побачите коли-небудь у цирку гуску-танцюристку, покличте її: «Малгосю!» Вона мала темпу цятку на лівому крилі, не забудьте! Покличте: «Малгосю!» і якщо вона погляне на вас своїми розумними очима й відповість: «Це я!» перекажіть їй од мене, що я її ніколи не забуду.
Жаба
Зате треба згадати ворона Піпуся, особу, що з усіх боків заслуговує на увагу. Випадок подарував нам його мало не з шкаралупи. Вороненятко тільки-но вбилося в піря і довкола дзьоба мало жовтий пушок одне слово, пташине немовля, або як ще кажуть, жовторотик.
Змалку Піпусь мало чим нагадував справжнього птаха. То був просто завжди роззявлений дзьоб, що стрибав на двох лапах. З того дзьоба вихоплювалося хрипке «Карррр!». З ранку до вечора! Ну справжня тобі сурма! Цей дзьоб намагався вхопити все, що йому траплялося. Палець то й палець, мотузочок то й мотузочок, дрючок то й дрючок. Скатерка на столі, собачий хвіст, голова живої курки йому все подобалось!
За цю зажерливість Піпуся, звісно, не раз карали. Та це його мало засмучувало. Аж після того, як він одного разу проковтнув добрячий шматок мила і два дні просидів набурмосений, настовбурчивши піря і втративши інтерес до всього на світі, він став трохи обережніший.
Та минуло небагато часу, і Піпусь спробував проковтнути півметрову тонку гумову трубку. Що було! Вороненя гасало по двору, мов навіжене, горлало, вимахувало крильми, а з дзьоба в нього стирчав кінець трубки. Нарешті хтось зглянувся на нього й витяг трубку. Піпусь випив геть усю воду з курячого коритця, стріпнув головою, крякнув, але відтоді не бігав уже із завжди роззявленим дзьобом і уникав довгих предметів, яких не можна проковтнути за раз.
Вороненя підростало й розумнішало. Скоро воно затямило: найцікавіше в домі відбувається на кухні. І воно робило все, щоб не виходити звідти.
Мені прикро розповідати це про Піпуся. бо з часом вороненя стало статечним птахом, але безсоромнішого, ніж Піпусь, злодія годі собі уявити! Крав він просто з-під носа і все, що тільки міг. Він так знахабнів, що вирішив спробувати наші котлети, які саме смажилися на сковороді. Та не пощастило бідоласі скочив обома лапами на розпечену плиту!
Погано було Піпусеві, дуже погано! Ледве ми його виходили.
Після цієї біди вороненя стало обачніше. Тепер воно обходило кухню десятою дорогою.