Давай, зьома, сідай. У карти перекинемося!
Дякую, мужики, щось не хочеться.
Так ми ж не просто так звемо, ми на
інтерес.
А який інтерес?
Та дуже простий інтерес, цікавий: якщо ти виграєш живим залишаєшся, якщо ми з нами вирушаєш. Бо не діло це, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.
Не слухай ти їх, до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. Вони поговорять-поговорять і заткнуться. Давай краще покуримо і випємо.
Тут палити не можна, Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. Мене Нюся попереджала.
Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? Чорнявий підморгнув. Вона нас з Артемкою приймала, кивнув він у бік хлопчиська. Дуже сильно плакала, гарне дівча.
А як вас сюди занесло? Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутніло, а потім прояснилося. «Ось це кайф!» подумав Кабан.
Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну викликався, майстер спорту. Може, чув? Потім у бізнес пішов.
Кабан знизав плечима:
Я боксом мало цікавлюся, я «Формулу» дивлюся.
Ми з Іловайська. На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці», а тут ці пятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу запитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробиці, як їм правильно доїхати, і лише ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкою відразу накрило, а потім і цих. А хто стріляв, звідки стріляли невідомо, та і яка тепер різниця? Мертві ми.
Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості й запитав:
Слухай, Воха, а я у твого Артемки на плечі синці бачив
А, це! посміхнувся Воха. Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він знаєш, як стріляє? О-ого! Ти дивися, якщо раптом ці пятеро зеків будуть залупатися, одразу до мене звертайся, не соромся, ми їх швидко притиснемо.
А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а синочок твій ні?
Розумієш, засмутився він дуже, що так рано помер, цілий тиждень переймався. Втомився, спить тепер.
А чому вас не забирають?
Ех, Сірий, аби ж я знав! Начебто чув я розмову, що війна у нас там, в Іловайську, серйозна, не зайти не вийти. Дружина у мене там залишилася, і дочка молодша, сім років.
У мене теж дочка, тільки старша трохи.
Сірий, а ти ж укроп? відгукнулися знову картярі. Укропище! Бандерівець! Ну, і де ти залишив свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?
Я за те, щоб людей не вбивали і в мій дім не лізли.
Ага, і тому ти тут у мирних громадян стріляєш?
Я не стріляю.
А нам все одно, аби пенсії платили, звідкілясь із темного кута вагона відгукнулися два дідусі й бабця. Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.
Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Всі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, але біля дверей чулося підозріле ворушіння і дзвін ключів.
Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за Антоніною Федорівною Полозковою, 1923 року народження, почувся чоловічий голос без зброї.
Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся в укриття, прошмигнув між трупів зі спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і причаївся під ковдрою. Поспішаючи, він не встиг надіти маску, і різкий трупний запах буквально розідрав ніздрі. Захотілося встати і вийти на вулицю проблюватися. Двері відкрилися, і морг залило незвичним денним світлом, слідом за яким приємно потягло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові зразу ж захотілося чхнути.
Ну, ось, вибирайте, тобто, даруйте, дивіться, де ваша мама, сказав уже знайомий голос, і в отворі дверей промайнули сині лікарняні штани.
Що ж вони всі у вас так у купі лежать? І запах другий голос належав сірим, з блискучим відливом, бездоганно відпрасованим брюкам.
На холодильник грошей немає, а кондиціонер зламався. Ви випадково не майстер, не можете полагодити? запитали сині лікарняні штани.
Ні, я суддя, відповіли сірі з відливом.
Шкода.
Я суддя господарського суду! вагомо, з викликом, уточнили сірі випрасувані брюки.
Я співчуваю, парирували сині лікарняні.
Що? Я не зрозумів.
Я глибоко співчуваю вашій втраті.
Так, це моя мама. Ось вона.
Добре, давайте
покличемо поховальників.
По тамбуру загуркотіли важкі черевики, і в морг зайшло чотири в чорних спортивних штанинах.
Ось цей ця людина, літня жінка, мама, не відразу знайшов правильні слова суддя. Зліва, під тим військовим, вона в темній хустці. Як ви можете так зберігати небіжчиків? Це ж святотатство! Чому ви не розкладете їх принаймні по полицях? Це просто обурливо!
Кабанові здалося, що сині штани навіть гмикнули від задоволення:
І це ви мені кажете?
Поховальники, особливо не панькаючись, відсунули одного з пятьох вояк убік і почали діставати Антоніну Федорівну. Кабан відчув, як на його подрану зелену ковдру спочатку впав пучок яскравого світла, а потім байдуже, як по меблях, пройшовся чийсь погляд. У цей момент з голови Антоніни Федорівни зісковзнула чорна хустка.