Ну що, запитує Автобус в Академіка, коли той в кабіну втиснувся, тобі карту командир дав?
Лише подивитися, але і дивитися там немає на що.
Рушили: чотири «газ-66», два «уази», одна беха. Напрямок начебто зрозумілий на Іловайськ Кутейникове, але по якій дорозі конкретно їхати велике питання.
Мені Ашот розповідав усе достатньо детально, говорить Автобус. Я з ним ще вчора цю тему перетер. Я зрозумів, звичайно, але не все запамятав.
Розберемося.
Тільки виїхали з Амвросіївки, як почали мінометами крити. Не те щоб дуже близько, але і не дуже далеко. Поїхали на Кутейникове, і по всій трасі, близько 30 км, де блокпости наші стояли і колони йшли все випалено, то тут, то там трупи бійців лежать: то голова, то рука, то гора кишок. Швидше за все, розбили їх напередодні, розвалили всіх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не відчували. Там поля, і дороги практично не видно, після обстрілу все випалено, двадцять сантиметрів попелу, а вони все кладуть свої міни то там вибухи, то там, пристріляли всі дороги, ось і довбають. А ми пять хвилин їдемо пять хвилин поливаємо водою бензонасоси.
Дали шкарбани булки розвозити по сільпо тримайте, хлопці, воюйте! Казав же їм: давайте нормальні машини! лається Автобус, у нього через попіл і землю вичавний підшипник заклинило. Дуже нервує, відчуває свою відповідальність. Військовий «камаз» витримує 15 хвилин після дірки в колесі, компресор повітря докачує, борти броньовані, стрілецькою зброєю не дістанеш, а чимось важким ще влучити потрібно. А що ми? У мене в кузові, окрім нас двох, ще дванадцять чоловік і повний боєкомплект! Зловимо хоч із пістолета кулю в ящик і все, розлетимося, як хлопавки!
Дорога така, що на задушевні розмови не налаштовує, потрібно вперед дивитися і по сторонах поглядати куди їхати, де ворог. Але говорять.
А знаєш, я до війни практично комуністом був, Автобус веде вантажівку впевнено, відчувається рука майстра. За Росію страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина ідеальним керівником вважав, а тепер я його, як би це ненавиджу, напевно. Ти на Майдані, Академік, стояв?
І на Майдані, і на Груші.
А я на Майдан зі сторони дивився. Не вірив я в ці розмови про здачу України. Але коли Крим віджали, стало зрозуміло, куди воно хилиться. Місця собі не знаходив
А тепер?
А тепер знайшов ось моє місце, за цим бубликом.
Стали на перехресті не дуже зрозуміло, куди далі рухатися: і туди правильно, і сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту немає звязку. Години дві вже пройшло, як виїхали. Якщо не більше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарешті, незрозуміло якою дорогою, але Автобус вивіз нас до Кутейникового, памятник йому поставити. Зупинив свій «шишарик», зістрибнув на землю і сказав, що далі першим не поїде:
У командирів карти є, хай вони і ведуть колону.
З усіх машин до головної підтягнулися сержанти і офіцери вирішувати, що робити далі, куди їхати.
Академік же висунув у вікно свою біляву голову і якимсь дивним голосом сказав:
Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.
У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.
Як забули?! хоча сам чудово розуміє, як саме просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.
Проклацали ми Серьогу, мужики
Твою мать!
Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?
Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б, не відповідає, шипить тільки!
Ну як так можна воювати?!
Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випалені поля бачимо і чорний пил. І людські останки. Коли вітер дме в наш бік, попіл залітає у відкриті вікна автомобілів, осідає на обличчі, руках, одязі. Відводимо очі від страшних картин: з чорних огарків стирчать білі, як цукор, людські кістки; обїжджаємо згорілі машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорієм.
Колону тепер веде майор Буряк. Він мав рацію щодо своєї карти і власних здібностей то туди заїхали, то туди вже пізній вечір, а ми все крутимося на одному місці.
Нарешті наважилися в село заїхати, Осикове, у мешканців дорогу запитати. Зустріли діда:
Тут ваші хлопці є, українські, каже. В погребах ховаються. І дорогу, як на Тельманове правильно проїхати, показав. Сподіваємося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Ваші хлопці, українські», ніби сам він із Кабо-Верде.
Зібрали ми по погребах чоловік двадцять збройників. Тіні, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академіка в кабіну хлопчину підсадив років двадцяти, хотів розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, і їх шестеро зі штурмової роти зі ста вісімдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина і великими сірими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрілянину не реагував, лише на тишу (можливо, і була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знає) тремтів весь, беззахисний, як немовля. Бог знає, що йому довелося пережити.