Дивне все-таки у нас командування ми тиждень передаємо інформацію про пересування російських військ, про незаконний перетин державного кордону численними колонами техніки, про можливе оточення нуль реакції. Вранці 25-го повернулися наші наряди від кордону, кажуть, усе збройників немає, Нацгвардії немає, залишилася, по ходу, тільки застава. Командир нашого пересувного загону майор Буряк, відставний мент, дав команду завантажити боєкомплект і вишукувати всю техніку вбік Кутейникового й Іловайська (туди наші колони відходили) і виставити дозори по периметру Амвросіївки. Так, про всяк випадок. Ну і все, розслабон: до обіду відвідали Серьогу Кабана в лікарні, а потім хтось бухати почав, хтось поспати вклався, Академік затіяв прання. Автобус, як завжди, біля машин порпався. Близько 16.00 з боку Іловайська так загуло, ніби десять громів одночасно вдарило. Ну, думаємо, ось це наші воюють там! І тут команда:
По машинах!
Зірвалися всі різко, як ніколи. Академік так узагалі в трусах вибіг не встигла форма просохнути. Зробили перекличку трьох не вистачає. Де вони? Начебто на периметрі, але точно ніхто не знає. Буряк наказав знайти їх по рації якщо на периметрі, значить, мусять вийти на звязок. І тут, як на прогулянці, підходить до нас командир застави підполковник Волинський, вже в цивільному одязі, але з автоматом на плечах ми так здивовано на нього дивимося і видає таку промову:
Товариші прикордонники! Ми повністю оточені. Для збереження життя особового складу наказую зброю закопати, військові квитки спалити і виходити невеликими групами, бажано разом із біженцями. Йти рекомендую до залізничного полотна, а там прориватися на південь, до Маріуполя. Таке ваше завдання! сказав, сам сів в «уазик-патріот» і покотив у невідомому напрямку. А ми залишилися стояти на місці, як укопані, і лише ковтали пил з-під коліс. Офігівши, мяко кажучи.
Хлопці, нас просто здали тільки що, як тару! це Автобус перший сказав.
А потім понеслася:
Особисто я військовий квиток палити не буду!
Я зброю не здам!
Пішов він на хер зі своїм наказом! Він, сука, продав сепарам нас і змився в цивільному. А ми як підемо? У тебе паспорт є? А у мене от немає, лише військовий квиток. Навіть якщо є паспорт, зупинять тебе сепари: прописка не місцева! Де живеш? Що тут робиш? Покажи плече ага, ось вони, синячки-то від автомату!
Виходити треба, намагатися прорватися!
Не можна йти, потрібно оборону на заставі тримати!
Так і ляжемо тут усі ні за хрін собачий! Який сенс, якщо ми в кільці?
Що цікаво, жодної паніки не спостерігалося, і при всій різноманітності варіантів,
парадоксальності аргументів і запальності суперечок жодна людина не запропонувала слідувати наказу командира застави підполковника Волинського. Така дивна в нас армія, іншої такої в світі точно немає зібралася, як ртуть, за лічені тижні зі звичайних цивільних людей-добровольців, дурних наказів не слухає, воює, як уміє, добре або погано це вже інше питання, але воює ж. І годує-одягає-взуває її теж не Міністерство оборони, а звичайні добрі люди, яких тепер називають волонтерами.
Зрештою домовилися залишити все зайве і прориватися на одній бесі, двох «уазах» і чотирьох «шишариках» зі всім боєкомплектом. Хай що буде, але не в полон же здаватися?
Сидоренко, Ліхута і Соколов на звязок вийшли? мова про тих трьох бійців, які загубилися на периметрі.
Ні, товаришу майоре.
Ну тоді тут питання таке: загине сорок пять чоловік або троє? Чекатимемо?
А які ще є у нас варіанти?
Немає у нас варіантів, в очі один одному ніхто не дивиться, але добре, є чим зайнятися. Треба їхати!
Тоді по машинах: Академіку, сідай до Автобуса в кабіну, очолите колону. Загальний напрямок Маріуполь.
Товаришу майоре, що значить: «загальний напрямок»? У нас же навіть карти немає! Куди їхати?
Ось карта, погляньте. На ній все одно нічого не розібрати, розкрив командир на планшетці непримітний листок паперу, покреслений суцільними і пунктирними лініями. Дороги так намальовані, що швидше до Москви по ній заїдеш, ніж до Маріуполя. Поїхали, Автобус вивезе, у нього досвід великий.
Автобус дійсно мужик бувалий; дядьку за пятдесят, не пє, не палить, спортом займається, міцний не по роках. Все життя бублик крутив, служив ще в Радянській армії в автобаті на Кушці найпівденніша точка СРСР, хто не знає в учебці, де готували водіїв для Афгану, був інструктором. І якщо наряд везе Автобус, то в загоні всі знають: буде порядок машина не зламається, в дорозі не загубимося, в ямі не застрягнемо. Порівняно з ним інші водії аматори, хоч Автобус їх, звичайно, трохи підтягнув. Ось і відрядив його майор Буряк-редиска в голову колони разом із кандидатом економічних наук Академіком із розрахунку на сплав практики і теорії, майстерності і науки дорогу вгадувати. І треба сказати, не помилився. Хоча, якщо чесно, тоді ми думали, все, кінець нам: два кільця, два кінці, а посередині цвях. У труну. І найгірше: ані подзвонити, ані есемес відправити додому третю добу мобільні телефони не працюють, звязок глушать щільно.
Академікові навіть у кабіні «шишарика» тісно. Він зростом за метр девяносто, високий жилавий хлопець, руки-ноги довжелезні, долоні з лопату, йому б у волейбол грати або плаванням займатися. На Грушевського, кажуть, узимку був одним із кращих метальників коктейлю Молотова. Дуже важко уявити його за написанням дисертації, проте ж кандидат, діючий викладач вишу, хоча студенти його навряд чи люблять дуже правильний і хабарів, напевно, не бере. Про що говорити, якщо він навіть на заставу подшиву для комірця узяв: мовляв, у статуті написано. Дисциплінований до нудоти, але такий же і витривалий, чортяка, може три доби в «секреті» сидіти і, головне, не бухає. Що за людина?! Хоча, якщо чесно, на таких, як Академік і Автобус, та Серьога Кабан, та ще десятка півтора-два бійців, вся служба й тримається, не в образу іншим сказано. Не тому що вони сміливіші або чимось кращі, просто більш підготовленими виявилися до позаштатних ситуацій і стійкіші до рутини.