Я не передбачив майбутнє. Я лише накреслив мапу теперішнього, на якій було видно процеси, що формували майбутній ландшафт бізнесу і технологій.
Для Netscape термін «веб» теж означав платформу, але в рамках старої парадигми програмного забезпечення.
Головним продуктом компанії був настільний додаток веб-браузер, і вона розробляла стратегію, сподіваючись скористатися домінуванням на ринку браузерів і вивести на нього дорогі серверні продукти. Колись автомобілі презентувалися як «візок без коня», щоб вставити нове у знайомі рамки. Netscape так само рекламував webtop замість desktop (десктопу або настільних програм) і планував наповнювати webtop інформаційними оновленнями й міні-додатками, які постачатимуться провайдерами інформації, що купують сервери Netscape. Теоретично контроль над стандартами відображення контенту і додатків у браузері мав забезпечити Netscape сильні позиції на новому ринку, якими тішилася Microsoft у добу ПК.
Зрештою, веб-браузери і веб-сервери стали товарами широкого вжитку, і цінність змістилася в іншу нішу сервіси справжньої веб-платформи.
Google починав як веб-додаток, який не продавався і не був складовою пакету послуг, а пропонувався споживачам як сервіс. Користувачі так чи інакше платили за цей сервіс. Про пастки старої індустрії ПЗ не йшлося. Жодних планових релізів софту тільки постійне вдосконалення продукції. Жодних ліцензій чи продажів тільки користування. Жодного портування на інші платформи, щоб запустити софт на своєму компі, тільки величезна гнучка база операційних систем Open Source для ПК широкого вжитку плюс власні додатки й послуги, до яких немає доступу поза межами компанії.
«Послуги Google це не сервер, писав я, а величезна кількість інтернет-серверів, це не браузер, хоч користувач отримує їх у браузері. Головний пошуковий сервіс компанії не зберігає контенту, який знаходять користувачі. Телефонна розмова відбувається не тільки на телефонах співрозмовників, а в мережі між ними, так само й Google це ніби простір між браузером, пошуковою системою і сервером, звідки надсилається запит на контент, ніби рушійна сила чи посередник між користувачем і його онлайн-діяльністю».
І Netscape, і Google софтові компанії, але Netscape належала до світу софту Lotus, Microsoft, Oracle, SAP та інших компаній, які починали за часів технологічної революції 1980-х, а Google можна порівнювати з такими інтернет-додатками, як eBay, Amazon, Napster, DoubleClick та Akamai.
Коли завершилася доба Web 2.0 і почалася доба мобільних телефонів і соціальних мереж, а нині «інтернету речей», принцип лишився незмінним. Додатки живуть в інтернеті між пристроєм і віддаленими серверами а не лише на пристрої в руках користувача. У публікації «Софт, що виходить за межі девайсу» (Software Above the Level of a Single Device) я описав цей принцип: процитував фразу Девіда Стуца, головного розробника ПЗ Open Source компанії Microsoft, з його відкритого листа до компанії у звязку зі звільненням 2003 року44.
Принцип досі є актуальним. Описуючи софт поза межами пристрою, я мав на увазі не тільки веб-додатки на зразок Google, а й гібридні додатки (скажімо, iTunes), що базуються на трьох ярусах софту музичний сервіс у хмарі, особистий додаток на ПК і портативний девайс (на той час айпод). Сьогоднішні додатки ще більш ускладнені. До прикладу, Uber. Система (тепер уже язик не повертається називати це «додатком») одночасно запускає код дата-центрів Uber, GPS-супутників, програм відстеження руху транспорту в реальному часі й додатків на смартфонах сотень тисяч водіїв і мільйонів пасажирів. Така собі складна хореографічна постановка даних і пристроїв.
Я побачив прояви цієї моделі в тому, як інтернет запустив глобальну співпрацю над проектами Open Source45. Згодом виявилося, що я мав рацію, і модель утвердилася. Айфон вийшов у лідери на початку мобільної доби не тільки завдяки тачскріну і модному інноваційному дизайну, а й завдяки App Store, що дозволив світовій спільноті девелоперів додавати нові фічі у вигляді додатків. Соціальні мережі на зразок YouTube, Facebook, Twitter, Instagram і Snapchat теж вийшли на високий рівень, позаяк згуртували внески мільярдів користувачів.
Коли мене запитували, що прийшло на зміну Web
2.0, я миттю відповідав: «додатки на колективному інтелекті, що запускаються більше даними від сенсорів, ніж інформацією, яку набрали на клавіатурі люди». Без сумніву, прогрес у таких напрямках, як розпізнавання мови і зображень, відстеження руху транспорту в реальному часі й безпілотні автомобілі, залежить від величезного масиву даних, переданих сенсорами з підєднаних пристроїв.
Нинішня лихоманка навколо автономного транспорту передбачає не лише розробку нових алгоритмів, а й збір дедалі більшої кількості даних від водіїв про умови на дорозі, і напрочуд детальні мапи світу, мимоволі створені мільйонами користувачів. Стенфорд, перемігши у змаганнях автомобілів-рóботів DARPA Grand Challenge 2005 року, подолав 11 кілометрів за сім годин, а Google 2011-го півтора мільйона кілометрів на звичайній автостраді. Річ у тім, що Google мала таємну зброю: автомобілі з функцією Google Street View, якими керують люди, збираючи дані з камер, GPS і LIDAR (машинне бачення, що формує тривимірну картину простору). Пітер Норвіґ, директор відділу досліджень Google, колись сказав: «Програмі штучного інтелекту найтяжче розпізнати у відеозображенні світлофор. Далі вже легше визначити зелений або червоний, коли відомо, що є світлофор». (Із роками розпізнавання стало простішою задачею, але мова не про те).