- Зараз ми заходимо у маленьку галерею, відому як Кімната Ворожнечі. Вона так називається тому що портрети Толлерів зліва від вас та портрети Франсєїв з права від вас є двома гілками родини, що вели довгу та непримиренну сварку майже сто років
- Ще огидніші вівці! промовила Хізер. Вона обернулась та подивилась на великий годинник над портретом сера Френсіса Толлера, який вклонявся королеві Єлизаветі першій. Годинник показував без пяти дванадцять. Нарешті вона зрозуміла свою помилку.
- Тьху! сказала вона. Я ненавиджу туристів! Я ненавиджу життя в Кастелмайні!
Вона пішла назад по Довгій Галереї, униз до головних сходів. На середині спуску вона зустріла іншу групу туристів, що піднімалися угору. Це було як брести у потоці з неправильною течією. Хізер повернулася боком і ухилялась, і прокладала собі шлях униз до вестибюля. Погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що крамниця була набита людьми, і що місіс Міммз була занадто зайнята, щоб приділити їй хвильку уваги, не кажучи вже про печиво. Хізер похмуро побрела, крізь головні двері. Містер Міммз, сидячи за своїм столом, з якого продавав квитки, підбадьорливо посміхнувся та кивнув, але Хізер відчувала себе так сумно, що це не допомогло. Вона побрела у симетричні сади. Там декілька дівчат та хлопців її віку їли морозиво, кинувши обгортки на гравійну стежку.
- Вони не посміли б цього зробити удома! пробурмотіла Хізер, і поспішила відійти від них подалі.
Вона пішла в обнесену стіною частину саду, де, зазвичай, був містер МакМанус. Так як однаково все було жахливо, вона подумала, що може попросити його томатів.
Обнесений стіною сад, чомусь завжди був місцем, куди сходились літні пари. Хізер пройшла повз одну, де дама казала:
Дивись, Гаррі. Це безшипова стара троянда.
Тоді Хізер пройшла четвірку, в якій чоловік читав лекцію трьом іншим щодо підрізування троянд. В третій парі була дама, що причитала:
- Що за спосіб садити троянди! Якби це був мій садівник, я би дуже скоро вказала куди йому піти!
Хізер була певна, що містер МакМанус чув цю даму з-за рогу, де він працював.
Коли дівчинка знайшла його, він розгрібав ґрунт так, ніби це була горлянка старої дами.
- Зникни! сказав він Хізер.
- Я лише хотіла запитати, - почала Хізер.
- встановлюють правила, зневажають мої газони, засмічують мої стежки пакетами, обгортками та жувальною гумкою, - мовив містер МакМанус. Кричать, запитують
- Я теж ненавиджу туристів, промовила Хізер. Немає необхідності виливати все це на мене.
- ...залишають пляшки та бляшанки, - вів далі містер МакМанус. - А ти гірша на них усіх. Зникни!
Це було так несправедливо, що все про що могла думати Хізер було зникнути в найближчих дверях, із щільно стиснутими щелепами, сподіваючись, що містер МакМанус наступить на граблі та отримає струс мозку. Вона повернула за ріг, до зруйнованого храму. Зазвичай сюди ніхто не приходив. Але сьогодні був поганий день. Дуже великі та дорослі тинейджери знайшли храм, і бавилися там серед колон та зелених пагорбів. Хізер сковзнула мимо, обходячи статую, що впала, де двійко підлітків цілувалися, та занурилась в лісі за храмом.
Наскільки вона знала, залишалося лише одне місце де, ймовірно, можна було побути на самоті. Це був своєрідний пагорб прямо на межі володінь Кастелмайну. Коли Хізер із батьками вперше приїхали в Кастелмайн, мама була дуже схвильована цим пагорбом. Вона сказала, що це, безсумнівно, був курган поховань часів бронзового віку. Потім Хізер пішла до школи, у містечку, та познайомилась із Джанін. Джанін розповіла Хізер, що це було поховання чоловіка, якого у давні часи звинуватили у чаклунстві. Його звали Шалений Роберт, і кожний у містечку знав про нього. Вони казали, що разом із ним захована скриня зі скарбом. Це схвилювало Хізер як і маму. Вона пішла до батька та запропонувала відправитися на пошуки скарбів.
Тато лагідно посміхнувся, як він зазвичай робив, та подивився на мапи Кастелмайну.
- Мені шкода розчаровувати вас обох, - сказав він Хізер та мамі. Ви знаєте чим цей курган є насправді? Це льодосховище. Вони тримали там лід, у свого роду
та, навіть більш, скуйовдженим одягом, з листям плюща навколо нього. Бляшанки, що вони тримали, перетворилися у металеві кубки. Всі вони одночасно закричали:
- Йо!
Після цього дівчата заверещали та втекли, а хлопці побігли за ними на мерехтливих маленьких копитах. Перш ніж Хізер увійшла в цю частину дивного нахиленого світу, вони вже шалено гналися лісом, гукаючи один одного дивною мовою.
Коли їх крики та вереск зникли вдалечині, Роберт Толлер повернувся до Хізер із задоволеною посмішкою, як маленький хлопчик, який зробив по-своєму.
- Ось. Тепер ви знаєте, що я справді знаю мистецтво магії, - сказав він. А ці будуть розважатися, поки захід сонця не звільнить їх.
- Так, але - сказала Хізер. Вона багато чого хотіла сказати, але все, що вона змогла вимовити було, Чому ви це зробили?
Роберт виглядав здивованим.
- Я ж казав вам, - відповів він. В цьому храмі мій батько та моя мати таємно зустрічалися, перш ніж одружилися. Дивиться, я покажу вам.
Він пройшов мимо гарно підстриженої трави, повз статую, що впала, туди, де витончені білі колони збиралися у форму, що була схожа на будинок. Там була камяна брила, вбудована в дерен, яка виглядала так, ніби колись була частиною даху над колонами. Мабуть, колись на ній була різьба. У всякому разі, Хізер могла бачити на ній щось, схоже на малюнок, що з часом вкрився зеленою цвіллю.