Роберт Хулсайзер, один з колег Левіна, намагався вирізати із записів його лекцій деякі демонстраційні досліди, щоб змонтувати для інших університетів відеоролик з найяскравішими моментами. Йому це не вдалося. «Його демонстрації так міцно вплетені в розкриття теми, де напруга наростає й настає розвязка, що важко визначити точний момент початку і кінця експерименту. На мою думку, багатство Волтерової манери викладання неможливо порізати на шматочки».
Підхід Волтера Левіна зворушує тим, що він передає слухачам неймовірний захват перед усіма дивами нашого світу. Його син Чак тепло пригадує, як віддано батько прищеплював це відчуття захоплення йому й іншим дітям: «У нього талант відкривати людям очі на приголомшливу красу навколо, наповнювати вас сумішшю радості, запалу й зачудування. Я кажу про маленькі неймовірні вікна, у центрі яких він стояв. Це було таке щастя відчувати повноту життя поруч з ним, брати участь у події, яку він створив. Якось ми були у відпустці в штаті Мен. Погода була не надто гарною, і ми, діти, просто сиділи й нудилися. Якоїсь миті батько взяв мячик і вигадав одну маленьку дивну гру. За хвилину прийшли діти із сусіднього пляжного будинку, і от уже ми вчотирьох, упятьох, ушістьох кидаємо, ловимо і сміємося. Я памятаю цей безмежний захват і радість. Коли я озираюсь і думаю про те, що рухало мною в житті, розумію, що ці миті справжньої радості, уявлення про те, яким чудовим може бути життя, який сенс воно може мати, усе це я одержав від батька».
Узимку Волтер збирав дітей, і вони грали в іншу гру випробовували аеродинамічні якості паперових літачків, запускаючи їх у великий відкритий камін у вітальні. «Завдаючи жаху матері, пригадує Чак, ми діставали їх з вогню, бо мали твердий намір перемогти наступного разу».
Коли приходили гості, Волтер головував у грі під назвою «Політ на Місяць». Чак розповідає: «Ми приглушували світло, стукали кулаками об стіл, видобуваючи щось на зразок барабанного дробу та імітуючи звук запуску ракети. Деякі діти навіть залазили для цього під стіл і гупали. Потім, вийшовши в космос, ми переставали грюкати, і щойно приземлялися на Місяці, починали ходити по вітальні підкреслено чудернацькими кроками, вдаючи, що сили тяжіння майже немає. Гості тим часом, напевно, думали: Ці люди несповна розуму!. Але для нас, дітей, це була фантастика.
Політ на Місяць!».
Волтер Левін дарує студентам незабутні враження, відколи він уперше зайшов в аудиторію більше ніж півстоліття тому. Постійно зачарований загадковістю і красою Всесвіту від веселок і нейтронних зір до мишачої кісточки і звуків музики, а також натхнений спробами науковців і митців пояснити світобудову, інтерпретувати й зобразити її, Волтер Левін один з найпристрасніших, найвідданіших і найталановитіших з нині живих гідів по цьому світу. Ви зможете відчути цю пристрасть, віддачу й талант у наступних розділах, де він поділиться своєю давньою любовю до фізики з вами. Приємної вам подорожі!
Воррен Ґольдштейн
Розділ 1
Від атомного ядра до глибокого космосу
Це справді дивовижно. Батько моєї матері був неписьменним сторожем. Минуло два покоління, і я вже професор МТІ. Мені багато дала голландська система освіти. Я вступив до аспірантури Делфтського технічного університету в Нідерландах, і одним пострілом убив трьох зайців.
Я одразу почав викладати фізику. Щоб оплатити навчання, мені довелося взяти позику в уряду Нідерландів на умовах щорічного списання її пятої частини, якщо я викладатиму повний робочий день, тобто щонайменше двадцять годин на тиждень. Іншою перевагою викладання було звільнення від армії. Військова служба це найгірше, що могло зі мною статися, цілковита катастрофа. Я не терплю влади в будь-яких виявах. Такий маю характер. Рано чи пізно я почав би скаржитися, й мене б відправили драїти підлогу. Тому я двадцять дві години на тиждень викладав математику й фізику шістнадцятирічним-сімнадцятирічним учням у ліцеї Лібанон у Роттердамі. Я уникнув армії, міг не сплачувати частину позики і здобував докторський ступінь і все це одночасно.
Також я навчився викладати. Мене захоплювала можливість навчати старшокласників, позитивно впливати на свідомість молоді. Я намагався робити заняття цікавими й веселими, хоча правила в самому ліцеї панували досить суворі. Над дверима кожного класу було зроблено невеликі віконця, і часом хтось зі шкільного керівництва вибирався на стілець і шпигував через нього за вчителями. Уявляєте?
Мене не засмоктала шкільна культура і, навчаючись в аспірантурі, я був сповнений ентузіазму. Я хотів передати цей запал учням, допомогти їм по-новому побачити красу навколишнього світу, вплинути на їхнє сприйняття і показати, що світ фізики прекрасний і що вона всюди, що вона пронизує наше життя. Я зрозумів, що має значення не матеріал, який ти охоплюєш під час викладання, а як ти його подаєш. Висвітлення теми в класі може бути нудним заняттям, і учні це одразу відчувають. З іншого боку, пояснюючи фізичні закономірності й показуючи учням, що криється за рівняннями, я демонструю процес пошуку з усією його новизною і захопленням, і учні обожнюють брати в цьому участь.