РІЗДВ'ЯНІ ВАКАЦІЇ
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип...
Таке тобі життя, як медівник
(ще років тому десять або вісім))!..
А нині в місті глухо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було як медівникі!..
агов мої маленькі чортенята
братове до вогню мене прийміть
я виміняв на вітер срібло й мідь
отож гайда за діло чарувати
Так, двадцять сім яка премнога літа...
Ще пам'ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов самогонка ,
і ще не вільно вимовити «мак»,
бо ще не вечір, таїна сповита...
Ще ходиш попідтинню в городян,
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім'я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку...
Та знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров тече з артерій...
І лиш земля!.. вона брудна й пречиста,
як і тоді буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов...
(дерево
хмару
Вірш, викладений тут під заголовком «Екзотична рослина пастернак» є українським перекладом вірша «Рождественская звезда» Бориса Пастернака. 1947 це дата написання оригіналу Пастернаком, зрозуміло, а не перекладу Андруховичем (котрий народився 1960 року). (Примітка упорядника інтернетної публікації цієї збірки 2019 року).
aqua vitae (лат. ) (Примітка автора).
гіллям
продерло
дерево в хмарі?
хмара на дереві?
Хмара
на дерево
квіткою
сіла
хмара зелена
дерево біле
і так вони вкупі
навіки застигли
хмара
зелена
дерево
біле
зелені пташата
гніздо собі звили
а білі пташата
у світ полетіли).
ЕЛЕГІЯ ПІСЛЯНОВОРІЧНОГО РАНКУ
Це спроба написати вірш про нас.
Про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Життя було цілком, як ананас:
ми так жили, немов співали джаз.
Хоча не джаз, а камерні концерти
зривали нас, і ми ішли в снігах
на гору, де ліси росли і птах
кричав про щось таємне і відверте,
і від любови можна було вмерти.
Чи хто за нами йшов по тих слідах?
Ти, Ігоре, сурмив у свій ріжок,
в якому всі музики триста років
шукали кайф і висновки глибокі,
а нам зостались метушня і шок,
і птах оцей, і молодий сніжок.
Але ж яке внизу лежало місто!
достоту, як завершений офорт.
Наш подих цвів і рвався із аорт...
Читались вежі злагоджено й чисто,
і я (не став би потім бубабістом),
якби старого пса не кликнув свистом
так ніби то був бройгелівський хорт.
Та я забув, либонь, про головне:
йшов рік новий, те діялося в січні.
В будівлях спали мляві й анемічні
гуляки, що набралися до не-
пристойності. А ти пекла мене,
щоразу інша, не така. Ще з ночі
ті дві руки у мене на плечах
я пам'ятав, і темне щось в очах.
Але який кретин повірить в очі?
Я підбирав ключі, слова пророчі,
хоча на ранок мій поет зачах...
(я стужився я мов кінь погриз вудила
відступи бідо гірка й мороко
десь любов моя на ринку заблудила
десь її там певно грають а бароко
і так далі і так далі ні при чому
про гризоту заспіваю і про втому)
Ага, внизу трамвай сумирно повз
такий порожній, мов нікому діла
вже не було. Якась душа летіла
над ним, промерзла, і дзвеніла повз
Петра й Павла в задумі чуйних поз...
(на кінцевій стане трохи гірко
сходимо на землю пасажирко)
Як тяжко повертатись на рівнину,
скотитись по гладенькій мерзлоті,
чи з'їхати, як я, на животі
в ту вуличку, що вигинала спину,
під машкарона бороду цапину,
де пияки, трамваї і святі,
де, все одно недремна, мов радар,
націлений на сни, чигала зрада,
а вихудлий біблійний виноградар
на брамах був розіп'ятий, сподар.
А з радіол шипів різдвяний дар,
хоча його й забрязкала естрада.
Туди, де всюди відбувався сон
тяжкий, похмільний, післяноворічний,
туди, де кожен п'яний був зустрічний,
а всі зустрічні п'яні. В унісон
співали ми, забувши про фасон.
Хоч ми й були, мов мандрівні актори,
і в нас був Ігор, він сурмив, як ас.
Якась наївна віра у Парнас,
чи то в Прованс, але рушала гори!..
Отак ми йшли, немов сліпі у море,
і ти, і я, і всі навколо нас...
САМІЙЛО НЕМИРИЧ ТА ІНШІ БАНДИТИ: Галерея почвар
=======================================
САМІЙЛО З НЕМИРОВА, ПРЕКРАСНИЙ РОЗБИШАКА
естетичним чуттям і залишають враження вільної натхненної творчості.
Дотепер життя цього подільського шляхтича, котрий найблискучішу частину своїх днів земних промарнував у Львові 1610-х років, майже не описане нашими, вже якось одного разу розстріляними, історіографами. Натомість те, що подибуємо у В. Лозинського в «Правем і лєвем» (чи, по-українськи перекладаючи, «Шаблею й грамотою») написано занадто тенденційно з польським ухилом: Немирич є неприємний авторові вже хоч би тим, що некатолик і неполяк. Крім того, походить з тих самих Немиричів, з яких і майбутній полковник Війська Низового Немирич Юрко безжальний герой кампанії 1648-49 рр. поет, філософ, єретик. (Немиричі взагалі досить охоче переходили до аріянства, що, зрештою; притаманно на той час не лише для них, а й для таких стародавніх українських родин як Потоцькі, Вишневецькі чи Татомири).
Що стосується вірша, написаного буцімто про Самійла Немирича та від його імені й опублікованого в книжці «Екзотичні птахи і рослини» Ю. Андруховичем, то слід визнати, що автор не завдав собі праці хоч скільки-небудь заглибитися в минувшину і вивести якийсь неоднозначний та повчальний історичний тип. Суть вірша це, власне, надміру виділений, вирваний з життєвого контексту і гіпертрофований т. зв. «інцидент з пляцками», який справді мав місце в біографії нашого героя, але, зрештою, є цілком випадковим і нехарактерним. До того ж Андруховичем допущено кілька поважних неточностей і лексичних невідповідностей: зокрема, жінка, що продавала на Ринку оті горезвісні пляцки і що її дійсно згвалтував навстоячки і привселюдно наш герой, затягнувши в подвір'я дому Кампіанів і приперши обличчям до сходів кам'яної балюстради, водночас успішно відбиваючись від дванадцяти челядників старого Кампіана та ще кількох ціпаків з магістрату, так от, жінка, що, за переказами, пізніше до кінця днів своїх дякувала Богові за таку приємну для неї несподіванку, котра дала їй змогу хоч раз у житті зазнати справжнього мужчини, ця жінка у вірші виступає чомусь як «дівчатко», «дівча». Вочевидь лише для того, щоб кинути тінь аморальності й розпусництва на геройський шляхетний акт Самійла Немирича. До того ж уживання Андруховичем у своєму вірші таких слів, як «шиз» або «дебіл» зраджує повну і дрімучу необізнаність автора з мовними реаліями тієї славетної доби.