Шрифт
Фон
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали негліже і пудрили носи).
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо
цісарська доля наче сфінкс, і що вона
пошле?
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, Йосифе, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреші?..
(досі в мурі зяє рана від тарана
там квітує пагіляччя кольорове
ще й з герба фамільна папороть як фана
смарагдова короговка для корови)
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте, розуміючи, що має до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
Свято Воскресаючого Духа... ху. Духу.
ФАВСТОВЕ СВЯТО
1
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але спогад крила
на ніч прип'яв до стола
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима цегляні димарі
теплі о білій порі.
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш придумай, як до зорі
рушили тріє царі.
2
Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві ясніють без остуди
вогники у вікнах зі слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м'яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Ляда. Чоколяда. Коляда.
3
Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене від мозку до кісток
пройме мороз, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія...
Матерія первинна. Це провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта,
і я не сам: глузлива ряха чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Ведіть мене, де душу в ріг зігнуть.
А там, де народилося Ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть...
(я бачив силюєтів довгу свиту
непевну і розмиту як мара
і я гадав що то картина світу
або принаймні хоч дотепна гра
лягали на папері чемно й штивно
уламки поз гримас і слів і сліз
а біс мене під'юджував активно
і генієм назвавши в душу ліз)
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри.
Йшов холод зі степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.
Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала тепла імла.
Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся з вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.
А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.
А поруч, іще не відомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,
Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху в Бетлегем.
Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.
Вона височіла скирта вогняна
Соломи і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.
Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.
І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки мага, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.
Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри...
Все злішав зі степу розлючений вітер...
Всі яблука світу і всі кольори.
Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.
Ходімо й собі та вклонімося чуду,
Сказали, запнувши свої кожухи.
Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на пломінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.
Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.
Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.
Було крізь юрбу протовпитися годі.
Світало при вході, де кедри росли.
А хто ви такії? спитала Марія.
Ми плем'я пастуше й небесні посли,
Прийшли вам обом воздавати хвали.
Всім разом не вільно. Чекайте при вході.
І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники і пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.
Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього наброду
Впустила Марія, і ті увійшли.
Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали в безмовній любові
Губи ослині та ніздрі вола.
Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.
1947
Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! зірвався на фальцет Отто фон Ф. Вистава триває, старий пердуне!..
Старий придурок, цап! не витримала Марта.
Шрифт
Фон