Шрифт
Фон
там таке побачиш не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам'яницю?
Чи й сама вона закам'яніла,
і тепер стоїть собі Діана!
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.
Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, леле, дана-дана!..
***
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами
може, туга, може, фуга...
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике...
(Між землею і небом ходили поет і блудниця, був на ньому позичений фрак, а на ній реп'яхата спідниця... )
***
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Утома на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.
По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу...
***
Він дуже полюбляв старе каміння,
розбитих веж і мурів кольори
і зелень, що доцільно, мов проміння,
все пнеться крізь каміння догори.
Тому збирав колекцію із вражень
від замків, підземель, монастирів,
уламків, сходів, келій та дворів
і слухав, що каміння врешті скаже...
Але воно мовчало, і тоді
він схлипував, кривив нервовим ротом
і сльози розсипав по бороді.
В ту мить він був блаженним ідіотом,
що камінь клав на розі всіх надій,
сорочку і чоло заливши потом.
(Ті роки даленіють, ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?.. )
***
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому,
всі радощі світу злетіли до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
(Ті роки віддаляються помалу...
Будиночок був близько від вокзалу).
Я написав справжнього травневого вірша, гадаю, він буде доречним, оголосив Хомський. Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
Цвітіння дерев найніжніша пора,
найвище зусилля краси і добра,
як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора...
І всі голосно заплескали в долоні.
ВЕСНЯНКА ДО СНУ
Цвітіння дерев найніжніша пора
найвище зусилля краси і добра...
Як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора!..
Це все ще присниться: і ці дерева,
і сповнена росту зірчаста трава
і вчора, і нині, і завтра, і вічно
дерев біле сяйво на землю сплива...
А злива вночі то висока вода,
то пружних стихій ошаліла хода,
і світ на світанку побачиш, мов тайну,
з якої спадає завіса бліда...
Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?
Розумієте, набрався духу Хомський, ми його любимо.
Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина; только с выражением. Про любовь, а?..
І Хомський не змигнувши оком почав декламувати.
***
А це така любовна гра:
кружіння, дзеркало і промінь!
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!)
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...
Ми надто близько марний знак;
той запах Єви не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...
СТИХІЇ
Мадригалик
По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.
Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі рожеві нігті в плечі.
Се у вогні розжарений метал.
Але коли ти Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се стихія леткості: ефір.
ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ
Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.
Антикварно рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.
Попри піших з пізніми собаками
опівнічно котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,
ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармошка між вагонів...
І немов над коліями долі я
б'юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,
і лютнева ніч, як темна лютня.
Може, й не від того, що погойдує,
на кінцевій стане трохи гірко:
щось велике діється з погодою.
Сходимо на землю, пасажирко...
ОПІВНІЧНИЙ ПОЛІТ З ВИСОКОГО ЗАМКУ
авжеж не райський сад не світять помаранчі
Шрифт
Фон