ІЛЛЬ: Раз я мусів довго шукати тебе в Петровій стодолі і знайшов на бричці в самій сорочці, з довгою соломиною в зубах.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ти був дужий і відважний. Ти бився з залізничником, що ходив за мною. Я витерла тобі кров з обличчя своєю червоною підтичкою.
Гітара замовкає.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Скінчилася баляда.
ІЛЛЬ: Ще О милий, рідний краю
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Робі її також уміє.
Знову гра на гітарі.
ІЛЛЬ: Дякую тобі за вінки, за хризантеми й троянди. Вони гарно виглядають на домовині в Золотому Апостолі. Шляхетно. Ними вже наповнені дві залі. Тепер пора. Ми сидимо тут востаннє в старому лісі, повному зозуль і шелестіння вітру. Сьогодні ввечері відбудуться міські збори. Мене засудять на смерть і хтось мене вбє. Я не знаю, хто саме й де, знаю тільки, що моє безглузде життя доходить кінця.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: А я заберу тебе в домовині до Капрі. Я веліла вибудувати в парку біля мого палацу мавзолей. Серед кипарисів. З краєвидом на Середземне море.
ІЛЛЬ: Я його бачив тільки на репродукціях.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Темносинє. Велична панорама. Там ти залишишся назавжди. Мертвий коло камяного ідола. Твоя любов померла багато років тому. Моя любов не могла вмерти. Але й жити не могла. З неї зробилося щось недобре, як і я сама, наче безбарвні гриби і сліпі обличчя з корневищ у цьому лісі, порослі моїми золотими мільярдами. Вони тебе зловили своїми мацаками і зазіхають на твоє життя. Бо воно належить мені. Назавжди. Тепер ти обплутаний, тепер ти пропав. Незабаром нічого вже не залишиться, тільки мертвий коханий у моїм спомині, лагідний привид у зруйнованій шкаралупі.
ІЛЛЬ: Ось уже й О милий, рідний краю закінчилась.
ЧОЛОВІК IX повертається.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Нобелівський лавреат. Іде від своєї руїни. Ну, що там, Зобі?
ЧОЛОВІК IX: Раннє християнство. Зруйноване гунами.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Шкода. Дай руку. Носильницю, Робі й Тобі.
Сідає в носильницю.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Прощай, Альфреде.
ІЛЛЬ: Прощай, Кларо.
Носильницю несуть у глибину, ІЛЛЬ лишається на лавці. Дерева скидають своє гілля. Згори
спускається портал театру із звичайними завісами і лаштунками. Напис Поважне життя, мистецтво ж веселе. З глибини надходить ПОЛІЦАЙ у новому, добротному мундирі, сідає коло Ілля. Зявляється РАДІОРЕПОРТЕР і починає говорити в мікрофон. Тим часом ґюлленці сходяться на збори. Всі в новому, святковому одязі, у фраках. Всюди ФОТОГРАФИ з газет, ЖУРНАЛІСТИ, КІНООПЕРАТОРИ.
РАДІОРЕПОРТЕР: Пані і панове! Після передачі з пологового будинку і після розмови з парохом, ми прибули на міські збори. Наближаємося до найурочистішої хвилини у відвідинах пані Клер Цаханасян свого такого симпатичного як і привітного містечка. Щоправда, славетна пані Цаханасян тут не присутня, але бурґомістер має зробити від її імені важливу заяву. Ми перебуваємо в театральній залі Золотого Апостола, в тому готелі, де ночував Гете. На сцені, де звичайно показують своє мистецтво і де дає гостинні виступи кальберштадтський театр, збираються чоловіки. За давньою традицією, як щойно пояснив бурґомістер. Жінки сидять у залі це також традиція. Урочистий настрій, надзвичайне напруження, приїхали оператори з кінохроніки, мої колеги з телевізії, репортери з цілого світу, а ось бурґомістер починає промову.
РЕПОРТЕР іде з мікрофоном до БУРГОМІСТРА, він стоїть посеред сцени, а коло нього півколом чоловіки з Ґюллену.
БУРҐОМІСТЕР: Вітаю вас, громадяни Ґюллену. Починаю збори. До вашої уваги одне єдине. Маю честь оголосити, що пані Клер Цаханасян, донька нашого видатного городянина архітектора Ґотфріда Вешера, має намір подарувати нам один мільярд.
Гомін серед журналістів.
БУРҐОМІСТЕР: Пятсот мільйонів містові, пятсот мільйонів поділити на кожного мешканця.
Тиша.
РАДІОРЕПОРТЕР (здавленим голосом): Дорогі слухачі! Колосальна сенсанція. Фонд, що одним помахом робить з мешканців міста заможних людей і тим самим стає одним із найбільших соціальних експериментів нашої епохи. Громада теж приголомшена.
Мертва тиша. Хвилювання на всіх обличчях.
БУРҐОМІСТЕР: Надаю слово вчителеві.
РАДІОРЕПОРТЕР наближається з мікрофоном до ВЧИТЕЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці. Ми повинні усвідомити, що пані Клер Цаханасян цим дарунком бажає домогтись певних наслідків. Яких саме? Невже вона хоче ощасливити нас грошима, обсипати золотом, поставити на ноги фабрику Ваґнера, пансіон Місце-на-сонці, Бокмана? Ви знаєте, що воно не так. Пані Клер Цаханасян планує
щось важливіше. Вона хоче за свій мільярд справедливости, тільки справедливости. Вона хоче, щоб наша громада перетворилася в справедливу. Ця вимога нас вражає. Хіба ми не були справедливою громадою?
ПЕРШИЙ: Ніколи не були!
ДРУГИЙ: Ми потурали злочинові!
ТРЕТІЙ: Несправедливому присудові.
ЧЕТВЕРТИЙ: Кривоприсязі.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Негідникові!
ІНШІ ГОЛОСИ: Щира правда!
УЧИТЕЛЬ: Громадяни Ґюллену! Це гірка дійсність: ми потурали несправедливості. Я цілком визнаю матеріяльну потугу, яку нам дає мільярд. Я зовсім не затуляю очей на те, що саме убогість породила стільки лиха й гіркоти, але все ж таки: йдеться не про гроші, (гучні оплески) йдеться не про добробут і безтурботне життя, не про розкіш, ідеться про те, чи ми хочемо здійснити справедливість, і не тільки її, але й усі ті ідеали, задля яких жили і за які боролися наші предки і задля яких загинули ті, що являють собою найбільшу вартість Західнього світу. (Гучні оплески). Воля стає під загрозою, коли ми забуваємо про любов до ближнього, не виконуємо заповіді боронити немічних, коли не шануємо подружжя, коли обдурюємо суд, а молоду матір штовхаємо в біду. (Обурені вигуки). В імя Господа Бога нам треба поважно, якнайповажніше ставитись до своїх ідеалів. (Гучні оплески). Багатство має тільки тоді сенс, коли з нього постає багатство на ласку: але тільки той буде уласкавлений, хто голодний на ласку. Чи ви відчуваєте той голод, ґюлленці, той голод духу, а не тільки звичайний голод тіла? Це питання я вам ставлю як ректор гімназії. Тільки як ви не здатні стерпіти зло, тільки як ви просто більше не годні жити в світі несправедливости, можете прийняти мільярд пані Цаханасян і виконати умову, повязану з цим фондом. Прошу, ґюлленці, мати це на увазі.