ПЕРШИЙ (полегшено). Пощастило.
МАЛЯР: Даруй, бельфере. Якщо ми хочемо владнати цю справу по-доброму, то преса не повинна
ні про що довідатись. Розчовпав?
Він виходить. ДРУГИЙ іде за ним, але на хвилинку зупиняється перед ІЛЛЕМ.
ДРУГИЙ: Мудро зробив, дуже мудро, не треба плескати дурниць. Хоч такому негідникові як ти, ніхто й не повірив би ні на крихту.
Виходить.
ПЕРШИЙ: Тепер ми ще й попадемо до ілюстрованого журналу, Іллю.
ІЛЛЬ: Власне!
ПЕРШИЙ: Прославимось.
ІЛЛЬ: До певної міри.
ПЕРШИЙ: Одну Партагас.
ІЛЛЬ: Прошу.
ПЕРШИЙ: Запишіть.
ІЛЛЬ: Звичайно.
ПЕРШИЙ: Хоч, щиро казати, тільки падлюка може повестися, як ви повелись з Кларочкою. Хоче йти.
ІЛЛЬ: Залишіть сокиру, пане Гофбауере.
Перший вагається, та врешті віддає сокиру. Тиша в крамниці. УЧИТЕЛЬ і далі сидить на діжці.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте мені. Я вихилив декілька чарок штайнгеґеру, дві чи три.
ІЛЛЬ: Нічого.
Родина виходить праворуч.
УЧИТЕЛЬ: Я хотів вам помогти. Але мені не дали, та й ви самі не схотіли моєї допомоги. (Стягає з голови картину). Ох, Іллю, що ми за люди! Ганебний мільярд пече нам серця. Візьміть себе в руки, боріться за своє життя, звяжіться з пресою, вам більше не можна гаяти часу.
ІЛЛЬ: Я вже не борюся.
УЧИТЕЛЬ (здивовано): Послухайте, вас, либонь, так страх доконав, що ви зовсім з глузду зїхали.
ІЛЛЬ: Я зрозумів, що не маю вже права.
УЧИТЕЛЬ: Не маєте права? Перед тією проклятою бабою, тією шльондрою що на наших очах міняє чоловіків, тією безсоромницею, що обплутує наші душі?
ІЛЛЬ: Врешті, я сам винен.
УЧИТЕЛЬ: Винен?
ІЛЛЬ: Я зробив з Клари те, чим вона є, а з себе самого те, чим я є, нікчемного ґандляра, що докотився до ручки. Що ж я маю діяти, вчителю, га? Вдавати невинного? Все це моя робота: євнухи, мажордом, домовина, мільярд. Я не можу врятувати ані себе, ані вас.
Він бере роздерту картину й оглядає її.
ІЛЛЬ: Мій портрет.
УЧИТЕЛЬ: Ваша дружина хотіла повісити його в спочивальні. Над ліжком.
ІЛЛЬ: Кюн другого намалює.
ІЛЛЬ кладе картину на привалок. УЧИТЕЛЬ насилу встає, заточується.
УЧИТЕЛЬ: Я протверезів. В один мент.
Іде, заточуючись, до ІЛЛЯ.
УЧИТЕЛЬ: Ви маєте рацію. Цілковиту. Ви самі винні. В усьому. А тепер я вам щось скажу, Альфреде Іллю, скажу найважливіше.
Він стоїть перед ІЛЛЕМ рівно, як свічка, тільки ледь коливається.
УЧИТЕЛЬ: Вас убють. Я знав це від самого початку, та й ви давно вже це знаєте, хоч більше ніхто в Ґюллені не хоче цього признати. Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка. І я знаю не тільки це. Я також підніму на вас руку. Я відчуваю, як поволі стаю вбивцею. Моя віра в гуманність безсила. А тому, що я знаю це, я став пяницею. Я боюсь, Іллю, так як боялися ви. Та ще я знаю, що колись і до нас прийде стара дама, і що тоді з нами станеться те, що оце з вами. Але скоро, може за декілька годин, я не буду вже цього знати. (Мовчання). Ще пляшку штайнгеґера.
ІЛЛЬ ставить йому пляшку, УЧИТЕЛЬ вагається, але потім рішуче бере її.
УЧИТЕЛЬ: Запишіть наборг.
Поволі виходить.
Знову зявляється родина. ІЛЛЬ, наче у сні, озирається по крамниці.
ІЛЛЬ: Усе нове. Все таке модерне. Чисто, привабливо. Я завжди мріяв про таку крамницю.
Він бере в доньки з рук тенісну ракетку.
ІЛЛЬ: Ти граєш теніс?
ДОНЬКА: Взяла кілька лекцій.
ІЛЛЬ: Рано вранці, правда? Замість іти на біржу праці?
ДОНЬКА: Усі мої товаришки грають у теніс.
Мовчання.
ІЛЛЬ: Карле, я бачив з вікна, як ти їхав автом.
СИН: То тільки опель Олімпія. Не вельми дорогий.
ІЛЛЬ: Коли ти вчишся їздити?
Мовчання.
ІЛЛЬ: Замість шукати праці на станції, на пекучому сонці? СИН: Часом, так.
СИН, засоромлений, виносить праворуч діжку, на якій сидів пяний.
ІЛЛЬ: Я шукав свого святкового вбрання й припадково трапив на хутро.
ПАНІ ІЛЛЬ: Я його тільки взяла оглянути.
Мовчання.
ПАНІ ІЛЛЬ: Усі купують наборг, Фреді. Тільки ти впадаєш в істерику. Твій страх просто смішний. Кожний розуміє, що справа залагодиться мирно і жоден волосок не впаде тобі з голови. Кларочка не піде на крайності, я її знаю, в неї надто добре серце.
ДОНЬКА: Напевне, тату.
СИН: Самі зрозумієте.
Мовчання.
ІЛЛЬ (поволі): Сьогодні субота. Я хотів би раз проїхатися твоїм автом, Карле, однісенький раз. Нашим автом.
СИН (непевно): Хотів би?
ІЛЛЬ: Уберіться по-святковому. Поїдемо всі.
ПАНІ ІЛЛЬ (непевно): І я також? Наче не годиться.
ІЛЛЬ: Чому не годиться? Вдягай своє хутро. Якраз нагода обновити його. А я, тим часом, порахую касу.
ЖІНКА і ДОНЬКА виходять праворуч, СИН ліворуч. ІЛЛЬ сідає до каси. Зліва надходить БУРҐОМІСТЕР
з рушницею.
БУРҐОМІСТЕР: Добрий вечір, Іллю. Рахуйте собі далі. Я тільки на хвилину.
ІЛЛЬ: Що ж, прошу.
Мовчання.
БУРҐОМІСТЕР: Я приніс зброю.
ІЛЛЬ: Спасибі.
БУРҐОМІСТЕР: Вона заряджена.
ІЛЛЬ: Мені її не потрібно.
БУРҐОМІСТЕР ставить рушницю коло прилавка.
БУРҐОМІСТЕР: Сьогодні ввечері міські збори. В Золотому Апостолі. В театральній залі.
ІЛЛЬ: Я прийду.
БУРҐОМІСТЕР: Всі прийдуть. Будемо обговорювати вашу справу. Ми опинились в крайкому становищі.
ІЛЛЬ: Мені теж так здається.
БУРҐОМІСТЕР: Пропозиція буде відхилена.
ІЛЛЬ: Можливо.
БУРҐОМІСТЕР: Але, звичайно, можна й помилитися.
ІЛЛЬ: Певне.
Мовчання.
БУРҐОМІСТЕР (обережно): Чи в такому випадку ви прийняли б вирок, Іллю? Буде присутня преса.