ІЛЛЬ: Чому ви не відступаєте від мене?
ПОЛІЦАЙ: Здурів чоловік та й годі.
ІЛЛЬ: Ви хочете мене затримати.
БУРҐОМІСТЕР: Та сідайте ж!
ВСІ: Та сідайте ж! Сідайте ж!
Мовчанка.
ІЛЛЬ (тихо): Хтось один мене затримає, коли я сідатиму.
ВСІ (запевняючи): Ніхто не затримає! Ніхто!
ІЛЛЬ: Я знаю.
ПОЛІЦАЙ: Давно пора!
УЧИТЕЛЬ: Сідайте ж нарешті у вагон, чоловіче добрий!
ІЛЛЬ: Я знаю! Хтось мене затримає! Хтось мене затримає.
НАЧАЛЬНИК СТАНЦІЇ: Потяг рушає!
Він піднімає жезл, КОНДУКТОР робить такий жест, ніби вскакує до вагона, а прибитий ІЛЛЬ прикриває лице руками.
ПОЛІЦАЙ: Бачите! Потяг поїхав без вас!
Усі залишають схопленого розпачем ІЛЛЯ, поволі відходять, зникають.
ІЛЛЬ: Я пропав!
ДІЯ ТРЕТЯ
МАЖОРДОМ: Лікар і учитель.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Хай зайдуть.
Зявляються ЛІКАР і УЧИТЕЛЬ, пробираються напомацки в темряві, врешті знаходять мільярдерку, кланяються. Обидва вдягнені в добре, солідне, міщанське вбрання, вже майже елегантні.
ОБИДВА: Шановна пані.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН оглядає обох крізь льорнет.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви припали пилом, панове.
Обидва струшують з себе порох.
УЧИТЕЛЬ: Пробачте. Нам довелося перелазити через старий віз.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Я спочиваю в Петровій стодолі. Мені треба спокою. Вінчання в ґюлленському соборі мене втомило. Кінець-кінцем я не молоденька. Сідайте на діжку.
УЧИТЕЛЬ: Дякуємо.
Він сідає. ЛІКАР стоїть.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тут парко. Можна задушитися. Але я люблю цю стодолу, запах сіна, соломи, дьогтю. Спомини. Весь цей реманент, вила, бричка, поломаний віз. стояли тут уже за часів моєї молодости.
УЧИТЕЛЬ: Затишне місце.
Витирає піт.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Казання було дуже врочисте.
УЧИТЕЛЬ: Перше послання до коринтян, глава тринадцята.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: І ви також добре впорались з мішаним хором, пане вчителю. Спів звучав урочисто.
УЧИТЕЛЬ: Бах. Із Страстей Матея. Я ще цілком під тим враженням. Були присутні світ моди, фінансовий світ, світ кіно...
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ті світи подалися на своїх каділяках до столиці. На весільний бенкет.
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані. Ми не хочемо забирати більше ніж потрібно вашого дорогого часу. Ваш чоловік, мабуть, нетерпеливо чекає на вас.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Гобі? Я відіслала його назад до Ґайзельгаштайґу з його порше.
ЛІКАР (спантеличено): До Ґайзельгаштайґу?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Мої адвокати подали вже клопотання про розлучення.
УЧИТЕЛЬ: А як же весільні гості, шановна пані?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Вони призвичаєні. Це друге з моїх найкоротших одружень. Тільки з лордом Ізмаелем було ще коротше. Що вас привело до мене?
УЧИТЕЛЬ: Ми прийшли в справі пана Ілля.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: О, хіба він помер?
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Адже в нас існують наші західні принципи,
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Чого ж ви хочете?
УЧИТЕЛЬ: Ґюлленці, на жаль, на превеликий жаль, справили собі різні речі.
ЛІКАР: Досить багато речей.
Обидва витирають піт.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Заборгувались?
УЧИТЕЛЬ: Безнадійно.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Попри свої принципи?
УЧИТЕЛЬ: Ми тільки люди.
ЛІКАР: А тепер мусимо сплатити
свої борги.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Ви знаєте, що вам треба зробити.
УЧИТЕЛЬ (відважно): Пані Цаханасян. Поговорім відверто. Уявіть себе в нашому тяжкому становищі. Я два десятиріччя плекаю в цій зубожілій громаді тендітні паростки гуманности, а лікар обїздить на своєму старому мерцедесі сухотників і рахітиків. Навіщо ж ця нещасна жертва? Задля грошей? Навряд. Нам платять мізерно. Я рішуче відкинув запрошення на посаду лектора в кальберштадтському ліцеї, а лікар в ерлянгенському університеті. З самої любови до ближніх? І це було б перебільшення. Ні, ми терпляче очікували всі ці безконечні роки, а з нами й ціле містечко, бо мали надію, що колись воскресне давня велич Ґюллена, знайде свій ужиток те багатство, що його в такій щедрій повняві ховає в собі наша матірня земля. Під Пюкенрідською долиною залягла нафта, під Конрадсвайлерівським лісом руда. Ми не убогі, мадам, ми тільки забуті. Нам треба кредиту, довіря, замовлень, і наше господарство і наша культура розквітнуть. Ґюллен може дещо запропонувати: пансіон Місце-на-сонці.
ЛІКАР: Фабрику Бокмана.
УЧИТЕЛЬ: Фабрику Ваґнера. Купіть їх, оздоровіть їх, і Ґюллен розквітне. Сто мільйонів досить, вони дадуть добрий зиск, не треба викидати намарне мільярд!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: У мене є ще два мільярди.
УЧИТЕЛЬ: Не допустіть, щоб надія цілого нашого життя виявилась марною. Ми не прохаємо милостині, а пропонуємо вам угоду.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Справді. Угода була б непогана!
УЧИТЕЛЬ: Шановна пані! Я знав, що ви нас не покинете в біді!
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Тільки, що її годі здійснити. Я не можу купити пансіон Місце-на-сонці, бо він уже мій.
УЧИТЕЛЬ: Ваш?
ЛІКАР: А фабрика Бокмана?
УЧИТЕЛЬ: А фабрика Ваґнера?
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Також мої. І фабрики, і Пюккенрідська долина, і Петрова стодола, і містечко, кожна вулиця, кожний дім. Я веліла своїм агентам скупити цей мотлох і не пускати в рух. Ваша надія була химерною, ваше очікування безглуздям, ваша жертва дурницею, ціле ваше життя пішло намарне.
Тиша.
ЛІКАР: Це щось жахливе.
КЛЕР ЦАХАНАСЯН: Була зима, як я залишала колись це містечко: в матроському вбранні, з рудими косами, на останніх днях вагітности, і мешканці з мене насміхалися. Я тряслася з холоду в швидкому потязі до Гамбурґу, та коли за памороззю на вікнах зникли обриси Петрової стодоли, я заприсяглася, що колись повернуся. Тепер я тут. Тепер я ставляю умови, диктую угоди. (Голосно) Робі й Тобі, до Золотого Апостола. Чоловік число девять прибув зі своїми, книжками й рукописами.