Здаров, Нікалай, вїдливо прошипів Бард, как живйош?
На-армальна, з маасковскім прононсом відповів прямолінійний Нік.
Слиш, сьодня народу дахєра прієдєт, над пацанов тваїх сплавіть та куда ніть падальше.
А, Калян?
Чьо ето, Бард? Чьо, ми все штоль нє памєстімся?
І вабшє, хватіт Томаса хавку жрать, понял? Сваю-та хоть раз пріньос? Бард зробив погляд над окулярами на Ніка і на його кентів. Кенти жували вже повільніше, а з відкритих ротів починала витікати ще й слина, яка звисала, як шнурівки до кедів. Коля розгублено дивився навсібіч. Він знав, що Бард улюбленець Томаса, і воювати з ним не хотів. Легше було сплавити пацанів. Подумки втопивши Барда у кружці з кавою, яку той допивав після Томаса, Коля з Бішкека в супроводі двох братів протиснувся повз мене і пропав за вхідними дверима. Від них лишилася тільки луна від копит, які цокали вниз по сходах. Бард був явно в ударі. Він попав у свою стихію в Берлін. Починався місяць Великого Кайфу. Віталя розвалився на кріслі, відкрив холодильник, витягнув банку «Адельскронен бір», пива, яке в «Пенні Маркті» магазинчику за рогом, коштувало найменше з усіх пив 49 пфенінгів. Сьорбнув холодного янтарю, смачно відригнув бучацькими варениками, які нам спакували в дорогу, і промовив: Я вдома!
А я піду обяву напишу на «Побєду» хай дзвонять, сказав я і пішов шукати папірець. Мої пізнання в німецькій мові були на рівні. Якщо точніше то на рівні нуля. Але обява про продаж машини німецькою мовою то є річ, яка кожному українцеві передається з генами, і я нашкрябав послання до арійців такого змісту: «Продається!!! Унікальний тачілбан, на якому ще є відпечатки сраки самого Іосіфа Віссаріоновича Сталіна, пройшов всього-на-всього три мільйони миль за якісь там сто сорок років життя. Змінив триста господарів і приїхав, щоб бути забетонованим на сходах Рейхстагу. Коштує всього сто тисяч марок». Мені хотілося, щоб німці вбачали у моїй короткій і дуже лаконічній записці посил, власне, такого характеру. Але дойчі народ конкретний. Що читаєм так і панімаем!
«Zuverkauf/Pabieda/baujahr 1953. tel. 08934476. Thomas. Andry».
Власне, так виглядав папірець, який я приклеїв до лобовухи. І маючи надію, що вже ввечері буду колесити в лупастому «мерсі» з чемоданом капусти, вирученої з продажу мого плацкартного вагона, я потрусив у «пенні маркт» купити картофеллєн салат, який заходив так само легко, як і виходив з організму не підготовленої до німецьких харчових приколів людини зі Сходу.
Я сидів на кухні і пожирав варену бульбу, яка плавала в майонезі під гордою назвою «Картофеллєн салат». В животі відразу після першої ложки починало страшенно мутити, і ти був готовий вивести на орбіту весь будинок, в якому перебував. З цієї причини в туалет було страшно заходити, щоб не розвалити тиском вилітаючої бульби унітаз і всі супутні конструкції. В двері подзвонили саме в той момент, коли дилема бігти вже чи бігти потім розривала і без того порвану свідомість, а заодно і кишечник. Дзвінок мобілізував надприродні сили мого організму, всьо реактивне паливо всмокталося назад у ракетні шахти, і я знову міг жити як всі нормальні люди якийсь проміжок часу. Відчинивши двері, я побачив картину, ніби частина війська Наполеона заблудилася в часі і територіально і внаслідок цього забрела з 1812 року з-під Москви прямо в 1992 на Флюгхаффен-штрасе. То були пасажири УАЗика, члени другої бучацької експедиції, висланої Бардом на вірну загибель. На чолі банди стояв воділа Олежик, який підняв непідйомну ношу доїхати в Берлін на санітарній машині з однієї простої причини знайти і акуратно вивезти з території Німеччини звалище автомобілів.
Ти не знаєш, де тут СВАЛКА? спитав він мене, завалюючи в хату.
Нє-а, відповів я і почав по черзі здороватися з усіма пасажирами. Першими з делегації в обійстя Томаса зайшли представники українського шоу-бізнесу, який мав честь тоді зароджуватися на благодатних ланах берлінського клаббінга: Анжеліка співачка з Ужгорода, я би назвав її українською Бйорк і Торі Амос в одній особі, її подружка Евка полька, яка мешкала чомусь у Львові і поводилася так, ніби хотіла сексу з кожним, кого зустрічала на вулиці, але нікому до сих пір не дала (пасія Барда). Тері колега мій і Віталіка, який працював у першому в Україні шоу-бізнесовому агентстві і разом з усіма його працівниками цілими днями грав на єдиному на той
час на весь Львів компютері. За ними в коридор пройшло ще з пять-шість людей, про яких легше сказати «та інші офіційні особи», їхня доля в нашій книжці настільки несуттєва, що легше про них не згадувати зовсім, аніж плутати вам і собі в голові. Всі, на радість Томасу, який мав Скоро повернутися з роботи, порозкидали свої тіла по всій квартирі й почали на мій неописуємий страх займати туалетну кімнату хаотично і критично надовго. Анжеліка ходила по хаті і своїм оперним вокалом постійно підкреслювала ненормальність атмосфери нашого українського гетто. Вона наспівувала собі під ніс різні арії зі своїх творів, які писала нон-стоп, але, з усім тим, її було чути навіть у Трептов-парку біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого компютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була відсутня, Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр, і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.