Подобаються нам чи ні наслідки відомих перипетій у ході її розробки, Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього у тому вигляді, як вона була підписана 9 грудня 1948 р., є автентичним і юридично чинним міжнародно-правовим актом. Жодна держава і міжнародне співтовариство в цілому не ставлять під сумнів правоякісність Конвенції 1948 р. Це, зокрема, було переконливо підтверджено через 50 років після її підписання, коли ст. ІІ Конвенції, в якій розкрито зміст складу злочину геноцид, була, по суті, дослівно відтворена у ст. 6 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду.
У світлі викладеного контрпродуктивними є спроби самочинної інтерпретації положень Конвенції 1948 р. з метою «поліпшення» її якості або пристосування до специфіки «механізму радянського геноциду». В рамках такого підходу деякі дослідники обстоюють тези, які, всупереч їхнім добрим намірам, із юридичної точки зору, створюють підстави для заперечення геноцидного характеру Голодомору.
З іншого боку, неприпустимими є спроби заперечення геноцидного характеру Голодомору шляхом свідомого спотворення змісту положень Конвенції 1948 р. як дослідниками, політиками та політологами, так і офіційними представниками деяких держав.
Відповідно до принципів права міжнародних договорів Конвенцію 1948 р. треба сприймати такою, яка вона є, і застосовувати її норми для кваліфікації будь-яких злочинних дій як геноциду у суворій відповідності лише до визначених нею критеріїв, а не критеріїв, які комусь заманулося використати, оскільки вони вписуються у рамки його/її субєктивного бачення і є для них зручними.
Суть злочину «геноцид» викладено у формулі початкової частини ст. ІІ Конвенції 1948 р., відповідно до якої «геноцид означає акти, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку». У доктрині і практиці міжнародного права загальновизнаним є розуміння того, що для кваліфікації злочинних дій геноцидом необхідно довести наявність у субєкта злочину спеціального наміру (dolus specialis) знищити лише визначену у Конвенції групу і спрямованість його злочинної поведінки проти визначеної групи як такої.
Дії, які не мають усіх згаданих ознак, не є злочином геноциду, навіть якщо їхнім наслідком є винищення людських груп. Геноцид відрізняється
від інших злочинів проти людяності, по-перше, якістю наміру, а не кількістю жертв, по-друге, спрямованістю не проти людей взагалі, а проти чітко окресленого кола різновидів людських груп, по-третє, націленістю не проти окремих членів таких груп, а проти груп як таких.
Інакше кажучи, для геноциду характерним є те, що члени визначених у Конвенції 1948 р. груп знищуються, частково чи повністю, через їхню приналежність до таких груп.
Вирішальним і критичним для юридичної оцінки тієї чи іншої поведінки як злочину геноциду є встановлення спеціального наміру знищити певну групу і доведення того, що цей намір стосувався саме цієї національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої, а не пошуки відповіді на запитання чому, з яких причин і мотивів, де й коли було вчинено злочин, або щодо так званого кількісного порогу, тобто чисельності жертв злочину. Водночас слід підкреслити, що відповіді на ці запитання є важливими як для встановлення спеціального наміру, так і для зясування інших обставин злочину, зокрема його спрямованості проти певної групи, визначеної Конвенцією 1948 р. З огляду на це необхідно високо оцінити творчий доробок таких українських істориків, як В. Васильєв, С. Кульчицький, В. Марочко, Ю. Мицик, Р.Пиріг, В. Сергійчук, Є Шаталіна, Ю. Шаповал та багатьох інших, численні розвідки яких є надійним фактологічним підґрунтям для кваліфікації Голодомору 19321933 рр. в Україні злочином геноциду. Не можна не згадати також подвижницьку працю світлої памяті Дж. Мейса та В. Маняка.
Наявність наміру сталінського режиму організувати Голодомор в Україні
російський вчений В. КондрашинЗ огляду на це слід наголосити, що Конвенція 1948 р. не передбачає неодмінного предявлення документа про план злочину або про намір його здійснення, а вимагає лише доведення такого наміру.
Документ, у якому було б викладено план знищення українських селян із допомогою голоду, навряд чи буде виявлено. З огляду на вкорінену у ментальності більшовицького керівництва схильність до конспірації та його прагнення приховати страхітливо злочинну і нелюдську акцію, наявність такого документа у принципі є проблематичною. Навіть у фашистській Німеччині, де існувала офіційно схвалена расистська доктрина, геноцидна акція проти євреїв відбувалася під прикриттям евфемізму «остаточне вирішення єврейського питання».
Сьогодні противники визнання українського Голодомору геноцидом погоджуються з тим, що голод в Україні та інших частинах СРСР був породжений свавільним вилученням у селян вирощеного ними врожаю та інших сільськогосподарських продуктів на основі надмірних хлібозаготівельних планів, встановлюваних державою за рішеннями вищих партійних органів. Реалізація таких планів неминуче прирікала село на голодну смерть. Отже, планування надмірного вилучення в селян виробленої ними сільгосппродукції є рівнозначним плануванню Голодомору. Таким чином, можна стверджувати: план винищення українських селян був замаскований під надмірні плани хлібозаготівель.