Глава 1
Політ під три чорти. Вересень
Вибач, по-доброму починати треба було б не з моменту, коли спало на думку перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернути-10
ся девятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого
року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді
ста двадцяти чотирьох доларів сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.
Залізна спинка стільця в залі очікування софійського
аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули
за два місяці навколосвітки. Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу?
І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців
свободи на рік.
Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом
напис «Sofia-London / LHR BA893» і відчуваю, як тривога
холодними пальцями повільно стискає горло.
Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну міні-малку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несу-місним із життям відсотком хлорки. Так ось що це запах
хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже
й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Памятаю, у період нескінченного поглинання книг я десь прочитав
(здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді
не шукаємо нічого нового, а лише тягнемося до відображення
того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.
Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі
залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось
доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну
ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини
11
і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго
до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер девять Шопена. За десятки безсонних
робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.
Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі й музику, що мяким потоком
омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку одно-типних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хітроу, запамятався лабіринтом
невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених
у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників різнокольорові краплі віртуаль-ності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш, та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події.
Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською
поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.
Почалась революція, дворянську садибу в Степанов-ці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час
був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імпе-рії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба
було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати
з Одеси. Тож завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселення довелося балетній зірці Парижа
відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках
підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель
до Франції. Історія, яку вона, бюсь об заклад, переказувала
до самої деменції. Я би точно переказував.
12
Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже
магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здат-ності бачити цінність у звичайних речах із незвичайною іс-торією. Якщо не для світу, то для самого себе.
Іронічно в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер Памятаєш балку, де ми катались на санча-тах? У спогадах вона чомусь набагато більша, ніж коли я туди
приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотному, все ще памятаю, як діти з того боку поселення каталися
на нових альфаторах на балці заввишки трохи не з Говерлу.
Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридця-типятирічної, залазить усередину і закриває кришку.
Ви точно триматимете бак? сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал із верх-ніх шарів ноосфери.
Точно, в один голос відповідаємо ми і запускає-мо альфатор із космонавткою усередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один
раз навіть перевернуло.
«Ну, як завжди, ви брешете, уроди!» вилазячи
з помятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його
на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, за-дихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо
коли не можеш до них повернутись.