Однією з таких задач було розібрати грубку і перенести
запаси. На скільки я памятаю, то була перша робота в моєму житті. Чому саме я повинен займатися чимось настільки нудним замість того, аби малювати героїв та дивитись
«Пригоди Джекі Чана» по «Новому каналу», я не розумів, а от що розумів дуже навіть добре це татову нетерпимість
до базових філософських питань «чому?» і «навіщо?».
7
Думаю, нетерпимість ця бере свій початок вже з його дитинства у кращих традиціях радянського виховання та за-гниваючого соціалізму.
Тому, намагаючись не будити у загалом доброзичливому
батькові дрімаючий привид жорстких звичаїв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликі дрова з літньої кухні до са-раю. Коли вже ніхто давати мені причин для такого безглу-здого проведення часу не збирався, я починав вигадувати
їх сам. І щойно я щось придумував, то одразу безапеляцій-но брав на віру розказану самому собі історію.
Так і виявилося, що під вечоровим картонно-сірим не-бом я не просто складав потемнілі від часу дрова в невеличкий
сарай позаду болотяно-сірої літньої кухні. Ні, я вже споруджу-вав деревяне поселення, що формою нагадувало щось середнє
між мурашником та радянською багатоповерхівкою для наро-ду ліліпутів. Вони ці ліліпути втратили свої будиночки
після вселенського потопу, що пронісся Карпатами влітку дві
тисячі шостого року, і дістались аж сюди, на Південь, у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих років, розумію, наскільки безглузда ця історія: хто б тікав у пошуках кращого життя на Південь, коли за кілька сотень кілометрів майо-рів польський кордон і світле європейське майбутнє? Але такі
вади уяви можна списати на пятирічний вік і переважну більшість виборців «Партії Регіонів» в Одеській області.
Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно за-клопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз
і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже
чомусь повелося, що в наших краях, щоб стати помітним і зна-чущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові.
Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатися
на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, ком-фортних щілинах між рядами рівно розкладених дров. І чим
8
більше таких рядів тим більше чоловічків поселиться в зро-блених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких
лілі-пульчат ходитиме до маленьких шкіл, а їхні батьки до маленьких супермаркетів, судів чи відділків поліції. Інших місць
я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон як не поди-вись, непоганий вимальовується соціальний осередок.
Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом
економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно
обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились
у мене в голові.
«Спробуй Сабатіні почитати», на четвертий рік ре-монту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно
сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивіль-нився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене.
Все ж таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.
Втім, із завзятістю дитини, що рятується від радощів
сільського життя та від вічної підліткової дилеми «як зійти
за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою
булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.
От я і обрав найбезпечніший варіант загубитись
у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі
від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою триво-гою городів, болотяно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що вечорами пятниці чи ранками понеділка
зі стінами зливаються.
У тих стінах занадто багато пережито історій: роман-тичних, комедійних чи трагікомічних, а в результаті живу
в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від
9
Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи
з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.
Памятаєш нас у школі? Мене деревяного хлоп-чика з планом на життя і категоричним поглядом на світ?
Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз
на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких
кривавих шматочків, що розлетілися по далеких кутках рі-пакового поля, де раніше, в далекому дві тисячі шостому, тяг-нулися до неба соняшники.
Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже
продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом
просіраю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.
Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюся з радістю пятирічного хлоп-чика, який втік від домашніх обовязків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це на дні не зрозуміло ким викопано-го колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, кричать вони, і їхні
пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!»
Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки за-лишали на папері, правди в тому десь на половину.