«Бунт мас» по-українськи: «Гора» проти «Жіронди» 545588
Леся Українка і критика масового суспільства (Ортега-і-Гасет, Г. Арендтта інші). Слухаємо «музику революції» («Пісні про волю») Гностичний діагноз: бунт «іліків» без санкції Духа! «Три хвилини»: українська «Жіронда» і її занепад. «Я, монтаньяр, ненавиджу тебе» Як «повставали маси»: про «розшляхетнення» українського руху. «Батьки і діти» 1890-х. У царстві Еросу (забута «літературна дискусія» 1902 p.). Знову «прихована війна»! А якщо підняти забороло? Кінець «культури спадку»: 1) «штурм неба», або Масова людина на «своєму полі» («Дядькова хвороба» В. Самійленка); 2) ефект «братньої допомоги»: російське народництво як ідеологія української «Гори». Портрет «нового українця» за Зеровим. «Великопанські мрії» проти «глибокохамських вчинків» феноменологія конфлікту: Леся Українка проти Винниченка і Єфремова (смерть Антея в «Оргії»); проти Труша і Ганкевича («наша епоха» і «літератський аристократизм»); проти Грінченка («Орфеєве чудо» і «учителька правильних проізношеній»); проти Євшана й «хатян» («літературне хамство», влада ринку і «замінність» брендів) проти «неістинного буття» (Гайдеґер). Анатомія ненависти. «Культ лілеї» (Жірондист-1905) між Ґете («повнота буття») і Кундерою («нестерпна легкість»); Монтаньяр як філософ маси XX ст.: від Леніна («войовничий матеріалізм») до Канетті («влада зацілілого»). Формула хамократичної релігії: «культ своєї власної особи»! «І ми боротись будем до загину!» (Гелен проти Кассандри). Еґалітаризм і культура. Про «системну помилку демократії». Народження тоталітаризму з духа «демократичної заздрости». Бунт проти «ліпшого» і хамський реванш. «Не кидайте бісеру перед свині!» Від Служебки до Юди: кристалізація архетипа. Про «банальність зла». Юдина зрада як конфлікт ієрархій. «Вожді» і «маси». Повертаючись до списку «великих українців»: розгадку знайдено! Інша версія: «хамська матриця» у Фройда. Резюме: хамократія проти демократії секулярна версія релігійної війни.
Замість висновків: до проекту «плебейської нації» 588608
Радянське «розінтеліґенчення»: «назад» у 1860-ті! Проґрес: «народна школа» з «народною мовою». Неоколоніальне неонародництво, або Валуєв за Михайловським. 3 історії питання: від Ю. Шевельова до С. Павличко. «Російський чинник»: «Геть від Європи!», або Як Чіпка став «прапороносцем». «Внутрішній чинник»: ненаписана історія. Від «святого народу» до міфа держави. «Україна наша (анти)радянська»: досвід колаборації і Бовкало як культурний герой. Націоналізм чи дерусифікація? (Мова як рудимент «національної ідеї»). Постколоніалізм: фінал української інтеліґенції. Падіння «держави Духа»: ні «вертикалі», ні «горизонталі» Розуміємо класиків: «у Каноссу»! Як воювали наші монтаньяри: віра в «простий світ». Від «червоної Просвіти» до сучасної «попси» від шизо-ідеократії до хамократії «без масок». «Культ успіху» як ідеологія постмодерну. Майдан-2004: демократія проти хамократії. І знову аристократизм «низів» і плебейство «верхів»?.. Історія писана й дійсна. Питання, залишене без відповіді.
Post Scriptum 608609
«Віщий сон» (1896 р.) і «Молитва єретички» (1913 p.): «запечатування» скарбу.
І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст
Влітку 2003 року, напередодні Дня незалежности, популярний журнал «Корреспондент» оприлюднив наслідки соціологічного опитування, проведеного компанією Gfk-USM «Українські опитування і дослідження ринку» з метою довідатися, кого нація сьогодні вважає за своїх героїв за «найвидатніших українців усіх часів». Кожен із опитаних мав назвати три персоналії. Отримана у висліді «топ-десятка» виявилася настільки репрезентативною для з'ясування ціннісних пріоритетів українського суспільства по 12 роках незалежности, що таки варто подати тут цілий список повністю:
1. Тарас Шевченко 58,3 %
2. Богдан Хмельницький 26,5 %
3. Брати Клички 22,3 %
4. Леся Українка 17,8 %
5. Михайло Грушевський 13,8 %
6. Іван Мазепа 12,0 %
7. Андрій Шевченко 9,8 %
8. Іван Франко 9,0 %
9. Леонід Кучма 8,3 %
10. Леонід Кравчук 4,5 %
Щоб усебічно проаналізувати ці дані, знадобилось би писати ще одну (або й не одну!) книжку. Полишаючи на боці самоочевидне незмінне значення Т. Шевченка як універсально-символічної постаті для цілої української модерної й постмодерної історії, хочеться звернути читачеву увагу тільки на одну, вельми характеристичну обставину: на виразне переважання в цьому переліку постатей, покликаних у той чи той спосіб персоніфікувати культ сили чи то брутально-фізичної (спортсмени), чи військової (Богдан Хмельницький), чи державно-владчої, яка також імпліцитно передбачає володіння виконавчими «кулаками», так само, як і фізичне тіло індивіда (і тому «президент» виявляється статусом, що сам собою, за визначенням, синонімізує «велич»: згадано-бо в с і х трьох президентів України у XX столітті, і навіть засвідчена всіма соціологічними опитуваннями кричуща особиста непопулярність останнього з них, Л. Кучми, анітрохи не стала на заваді його безособовому звеличенню як символу статусу). Простежується, отже, вельми симптоматична тенденція вважати «найвидатнішим з-поміж наших» того, хто «найдужчий», хто вже наклав або може накласти іншим найбільше духопеликів.