Кромешники, С. v. D., Матфеєви, фрагмент сувою, XVII століття все сходилось. Другу половину духовної знайдено, це не викликало сумнівів! Більш чи менш з'ясованим було й походження бандеролі. Хтось із росіян (треба гадати, історик чи працівник архіву) натрапив на статтю Фандоріна в «Королівському історичному журналі», згадав замітку з давнішнього «Архівного вісника» і вирішив допомогти англійцеві. Як це по-російськи не назватися, не прикласти супровідного листа, не дати зворотної адреси! Із західної точки зору чистісіньке варварство. Одначе Ніколас устиг добряче вивчити вдачу та психологію нових руських. Анонімність послання свідчила не так про дефіцит вихованості, як про сором'язливість. Напевно, бандероль надіслала людина бідна (відомо, в якому становищі нині російські вчені), але горда. Боїться, що багатий іноземець, утішений безцінною підказкою, образить пропонуванням грошової винагороди. Або ж відправник посоромився наробити помилок ув англійській, хоча, здавалось би, міг і зміркувати, що автор статті про Росію XVII століття мусить принаймні розуміти й сучасну російську.
(О, горезвісна новоруська сором'язливість! Ніколас знавав одного москвича, що стажувався в Лондонському університеті, котрий сп'яну наговорив завідувачу кафедри дурниць, а назавтра навіть не попросив вибачення, хоча, судячи із сконфуженого вигляду, чудово все розумів. «Треба підійти до професора і просто вибачитися, сказав йому Фандорін. Ну, випили з ким не трапляється». Новий руський відповів: «Не можу. Соромлюся вибачитись». Так і страждав до кінця стажування.)
Та хіба не все одно! Якщо невідомий благодійник не хоче Ніколасової подяки не треба. Головне, що тепер, якщо пощастить та бути настирливим, вдасться написати справжню книгу. Якщо Корнеліус перебував на засланні разом з Артамоном Матфеєвим (а тепер це можна вважати практично доведеним), то в повному тексті заповіту могли виявитися воістину безцінні відомості. Тут пахло серйозним науковим відкриттям. А не вийде з відкриттям, все одно можна буде набрати матеріалу для монографії. Скажімо з такою назвою:
КОРНЕЛІУС ФОН ДОРН / КОРНІЙ ФОНДОРНБіографія служилого іноземця
передпетровської доби, складена його нащадком
Сер Олександер лежав на дні морському й відрадити нащадка від ризикованої витівки не міг, отож Ніколас здійснив прийняте рішення з карколомною жвавістю. Знісся факсом із московським архівом, переконався, що потрібний документ дійсно є в сховищі й може бути виданим, а решта й зовсім за дрібниці: квиток, замовлення готелю, складення заповіту (так, про всяк випадок). Усе рухоме й нерухоме майно за відсутністю близьких і далеких родичів Ніколас заповідав Всесвітньому фонду боротьби за права тварин.
І все, в дорогу морем, потім потягом, за передбачуваним
маршрутом пересування далекого пращура.
У кейсі, що зараз лежав під сидінням спального вагона, було все необхідне: солідна рекомендація від Королівського історичного товариства, ноутбук із супутниковим телефоном, ручним сканером і найновішою, щойно розробленою програмою розшифровування стародавніх рукописів, заповітна половинка духовної з супровідним сертифікатом, страхування, зворотний квиток із відкритою датою (не на потяг, на літак).
Перед зустріччю з вітчизною Ніколас пройшов курс автотренінгу, покликаний похитнути спадкове упередження.
Припустімо, Росія країна не надто симпатична, говорив собі магістр. Політично сумнівна, цивілізаційно відстала, до того ж непевних моральних устоїв. Але це все поняття відносні. Хто сказав, що Росію потрібно порівнювати із благополучною Англією, котра перейшла до пристойного життя на сто чи двісті років раніше? А чому не з Північною Кореєю чи Республікою Чад?
До того ж і до англійців у Фандоріна претензій вистачало. Нація армадилів якихось, кожне само по собі, тягне на себе свій панцер не достукаєшся. Та й стукати ніхто не буде, бо це вважатиметься вторгненням у приватність. А хвалена британська дотепність! Господи, жодного слова у простоті, все з кривлянням, усе з самоіронією. Хіба можна поговорити з англійцем на яку-небудь «російську» тему, як-от: добро і зло, безсмертя чи сенс буття? Неможливо. Тобто, звичайно, можливо, але ліпше не варто.
І ще жевріла надія на позараціональне, інтуїтивне на російську кров, слов'янську душу і голос пращурів. Раптом, коли за вікнами вагона потягнуться скромні березові гайочки та осикові переліски, а на станції з перону долинуть голоси жінок, які продають смородину та насіння (чи що в них там тепер продають на перонах?), серце стисне від глибинного, потаємного впізнавання і Ніколас побачить оту, колишню Росію, котра, виявляється, нікуди не ділась, а просто постаріла ні, не постаріла, а подорослішала на сто років. Страшенно хотілося, щоб саме так усе й вийшло.
Спершу, коли він скаржився на труднощі з проникненням латвійських молочних продуктів на європейський ринок, було ще терпимо. Фандорін хотів було дати комерсантові добру пораду: забути про європейський ринок, куди латвійську фірму все одно нізащо не пустять своїх корів дівати нікуди, а замість цього ліпше дружити з росіянами та радіти, що під боком є такий гігантський ринок збуту сметани. Хотів дати пораду, та вчасно утримався. Була в Ніколаса шкідлива невиліковна звичка сунутися до людей із непроханими порадами, що в Англії вважається непристойним і навіть узагалі неймовірним. За тридцять з гаком років життя на Британських островах Фандорін стільки разів прикушував язика, вже готового найбезсоромніше вдертися в чужу privacy, що навіть дивно, як сей підступний інструмент не було відкушено до решти.