Шрифт
Фон
115 Феба; він слово сумне приніс нам із храму святого:
«Кров'ю і дівчини смертю вітри ви вблагали,[33] данайці,
Як узбереж Іліону взялися дістатись уперше,
То й повороту належить вам кров'ю шукать і віддати
В жертву життя арголійське». Народ як почув це віщання,
120 Cерцем стенувся увесь і дрож перейняв усі кості
Доля кого з них обрала, кого Аполлон зажадав з них.
З шумом великим тоді ітакієць[34] Калхаса-пророка
Тягне в середину натовпу й силує людям відкрити,
Що означає богів віщування. Мене не один вже
125 Попереджав про злий підступ митця-лиходія,[35] майбутнє
Мовчки моє прочував. І два п'ятидення зрікався
Він кого-небудь назвать і на смерть його цим передати.
Ледве з бідою його спонукав ітакієць великим
ґвалтом, що вимовив слово й мене на жертовник призначив.
130 Всі, як один, притакнули й погодились легко на тому,
Щоб нещасливець один поплатився за лихо, якого
Кожний боявся для себе. Проклятий той день наближався,
Підготовлялись обряди, мука готувалась солона,[36]
Квітли на скронях стрічки. Та я втік, признаюся, від смерті,
135 Пута порвав і в багнистому озері ніч пересидів
Між комишами, аж поки, вітрила напнувши, відплинуть.
В мене нема вже надії побачить стару батьківщину
Й двоє коханих дітей, ані батька, якого люблю я;
Може, і їх покарають за втечу мою, щоб помститись,
140 І надолужать провину мою їх нещасною смертю.
Тож на богів я благаю тебе, на небесних, що правду
Знають, на вірність, як ще між людьми непорушена є десь:
Змилуйсь над лихом великим моїм і людину помилуй,
Ту, що тягар оцих злигоднів мусить терпіти безвинно».
145 Зрушені цими сльозами, даруєм життя йому, стільки
Він милосердя в нас будить. І перший Пріам в того мужа
Пута із рук його зняти велить, попустити кайдани
Й мовить ласкаво: «Хто б ти не був, але втрачених греків
Нині забудь. Будеш наш. Тільки правду скажи мені щиру:
150 Нащо вони величезного цього коня збудували?
Хто будував? Чи обітниця то, чи споруда військова?»
Так запитав він. А той, в пеласгійських лукавствах учений,
Звільнені руки до неба піднісши: «Вас кличу за свідків,
Каже, о вічні вогні, вашу міць непорушну, священні
155 Вівтарі й кляті ножі, від яких я утік, і ті стьожки,
Що їх як жертва носив я, вже вільно мені потоптати
Греків священні закони, мужів їх ненавидіть, тайни
Всі, що їх світові мають явити. Бо жодні закони
Рідного краю мене вже не держать. Якби лише, Троє,
160 Вірна лишилась ти даному слову, сама врятувавшись,
Так і мене врятувала, як правду скажу і віддячусь.
Всю-бо надію данайці і віру в війну розпочату
Завжди в Паллади заступництві мали. Та з дня, як безбожний
Син Тідея й зухвалий Улісс, винахідник злочинства,
165 Божий палладій із храму святого забрать завзялися,
Напад вчинивши і замку сторожу убивши, забрали
Образ святий і торкнулись руками кривавими стьожок
Діви святої, від тої хвилини надії данайців
Враз похитнулись, й упавши, назад покотились. Зламалась
170 Cила данайців, і серце богині від них відвернулось.
Знаками ясно своїми дала це Трітонія знати;
Ледве поклали у таборі образ, їй очі відкрились,
Іскрами блиснули, тіло в солоному поті скупалось,
Тричі сама на долівці вона підвелася о диво!
175 Аж міднокований спис і щит затремтіли у неї.
Їм провіщає Калхант, щоб морем тікали; не може
Впасти Пергам від аргейської зброї, аж поки віщання
В Аргосі знов не спитають та образ, який в кривобоких
Суднах везли, не повернуть. Якщо ж вони в рідні Мікени
180 Нині поїхали з вітром, то там вони зброю готують,
Ласки шукають в богів і неждано, проїхавши морем,
Знову тут будуть, Калхант ворожіння ті так викладає.
Статую цю за палладій, зневажену божу святиню,
З волі його збудували, щоб змити нещасну провину.
185 Постать таку спорудить величезну
Калхант наказав їм, Бантини збивши дубові, її аж до неба піднести,
Так, щоб крізь брами її й через мури міські не втягнути,
Щоб у священних обрядах народ не знайшов охорони.
Хай би зневажила ваша рука цей дарунок Мінерві,
190 Cтріне Пріамове царство й фрігійців руїна велика,
Хай же на нього самого відвернуть проклін цей богове.
А як затягнуть до міста цей дар ваші руки, війною
Азія аж до Пелопових мурів[37] великою піде;
Доля така ж і наших онуків колись дожидає».
195 Хитрощам цим і лукавству митця в віроломстві Сінона
Віри йняли. Піддалися на сльози нещирі і підступ
Ті, кого навіть Тідеїв син, навіть Ахілл ларісійський
Не подолали, ні тисячі суден, ні років десяток.
Щось іще більше й страшніше нам впало, нещасним, у вічі
200 Й сповнило страхом серця, що ніякого лиха не ждали.
Лаокоон, що жерцем був, Нептунові жеребом даний,
Жирного в жертву бика урочисто при вівтарі різав.
Аж із Тенеда по хвилях спокійних тремчу, як згадаю,
В звоях великих два змії на море злягли і прямують
205 Просто до берега; груди і гриви криваві їх вище
Хвиль виринають, над морем здіймаються, решта їх тіла
Рівно по морю простерлась великими в звоях хребтами.
З шумом запінилось море; от вийшли на землю, їх очі,
Кров'ю наповнені, іскрами сиплють; дрижать язики в них,
210 Лижуть з сичанням пащеки. Лиш глянули ми сполотніли
Й порозбігались. Вони ж у рішучім розгоні прямують
Просто до Лаокоона. І спершу тіла обкрутили
Двох невеликих синів його змії обидва і давлять
Шрифт
Фон