Тоді обшукайте наш дім, коменданте. Переверніть усе догори дном, знищте те мале, що вціліло. Обшукайте також усі прибудови, які ще не обдерли ваші люди для власних потреб. Коли ви знайдете цю міфічну свиню, сподіваюся, вони добряче наїдяться.
Я витримала його погляд на мить довше, ніж він очікував. Крізь вікно я бачила, як моя сестра обтирає Орельєнові рани своєю спідницею, намагаючись зупинити кров. Над ними стояли троє німецьких солдатів.
Мої очі вже звикли до темряви, і я бачила, що комендант збентежився. Його люди, геть спантеличені, чекали від нього розпоряджень. Він міг наказати їм обдерти будинок до останньої бантини й заарештувати нас усіх, щоб відплатити мені за мій надзвичайний випад. Але я знала, що він думає в цю мить про Сюеля чи не ввів їх той в оману? Він явно не з тих, хто любить помилятись у всіх на очах.
Якось, коли ми з Едуардом грали в покер, він розсміявся і сказав, що грати проти мене просто неможливо моє обличчя ніколи не виказує справжніх почуттів. Зараз я подумки пригадала собі ці слова чоловіка: ішла найважливіша гра з усіх, у які я грала в своєму житті. Ми дивилися одне на одного, комендант і я. І мені на мить здалося, що весь світ завмер навколо нас: я чула віддалені гарматні постріли на передовій, чула, як закашлялася моя сестра, як шкребуть кігтями наші бідні худющі кури, розтривожені в своєму курнику. Усе ніби змовкло, доки ми двоє дивились одне одному у вічі, обоє зробивши ставку на правду. Клянуся, я чула кожен удар власного серця.
Що це?
Де?
Комендант підняв лампу, і в тьмяному блідо-золотавому світлі проступив він мій портрет, написаний Едуардом невдовзі після нашого весілля. Ось така я була в той перший рік із густим блискучим волоссям, розсипаним по плечах, із чистою сяючою шкірою і з упевненим поглядом жінки, яку обожнюють. Я принесла картину сюди зі сховку кілька тижнів тому, заявивши сестрі: хай буду проклята, коли німці вирішуватимуть, на що мені можна дивитись у власному домі.
Він підняв лампу трохи вище, аби роздивитися її.
«Не вішай її туди, Софі, попереджала Елен. Це накличе біду».
Нарешті він обернувся так неохоче, ніби не міг відірвати очей від портрета. Він подивився мені в обличчя, потім знов на картину.
Це робота мого чоловіка, не знати чому я вважала за необхідне повідомити його про це.
Може, враження на нього справила впевненість, із якою я трималась у моєму праведному гніві. Може очевидна різниця між дівчиною на полотні і дівчиною, що стояла зараз перед ним. Може рюмсання білявої дівчинки біля моїх ніг. Не виключаю, що навіть комендантові за два роки окупації набридло цькувати нас за дрібні порушення.
Він затримав
погляд на картині, потім перевів його на власні чоботи.
Гадаю, ми ясно зрозуміли одне одного, мадам. Нашу розмову не завершено. Але цієї ночі я вас більше не турбуватиму.
Він побачив ледь прихований подив на моєму обличчі. А я побачила, що з якоїсь причини він дуже цим задоволений. Певно, йому вистачило й того, що я відчула себе приреченою. Він був розумний, цей чоловік, і хитрий. Слід було остерігатися його.
Солдати.
Покірні наказам, як завжди, солдати розвернулися й попростували надвір до своєї автівки, проходячи темними силуетами у світлі фар. Я пройшла за комендантом і зупинилася на самому порозі. Останніми його словами, що долетіли до мене, був наказ водієві вирушати до міста.
Ми стежили, як військова вантажівка зникає все далі, фарами відшукуючи дорогу на вибоїстій землі. Елен затремтіла й зіпялася на ноги, заплющивши очі та тримаючи міцно стиснений кулак біля брови. Зніяковілий Орельєн стояв поряд зі мною, взявши за руку Мімі й соромлячись власних дитячих сліз. Я чекала, доки рев мотора остаточно стихне вдалині. Видираючись на пагорб, машина завищала так, наче пагорб теж був мовчазним спільником протесту.
Тебе поранено, Орельєне? я торкнулася його голови. Поверхові рани. І синці. Що за недолюдки могли напасти на беззбройного хлопчика?
Він скривився.
Мені було не боляче, сказав він. Вони мене не налякали.
Я думала, він заарештує тебе, промовила сестра. Думала, він усіх нас заарештує.
Мені було страшно, коли вона дивилася такими очима: наче людина, що балансує на краю бездонної прірви. Вона витерла очі й змусила себе посміхнутися, присівши, щоб обійняти доньку.
Дурні німці. Усіх нас переполохали, еге ж? Дурна мама, що злякалася.
Дівчинка дивилася на матір, мовчазна й серйозна. Часом я питаю себе, чи побачу коли-небудь знов, як сміється Мімі.
Пробач. Тепер зі мною все гаразд, продовжувала Елен. Ходімо всі в дім. Мімі, в нас є трохи молока, я тобі підігрію.
Вона витерла руки об свою скривавлену сорочку і простягла до мене, пропонуючи віддати їй дитину.
Може, я візьму Жана?
Мене били конвульсії, наче я лише зараз зрозуміла, як сильно злякалася. Мої ноги були ватні, і здавалося, що сили витікають із них у бруківку. Я відчула нестримне бажання сісти.
Так, сказала я. Гадаю, так буде краще.
Моя сестра потяглася до маляти, потім тихо скрикнула. З-під ковдр, замотаних так щільно, що його ледь було видно в темряві, визирало рожеве волохате поросяче рильце.