Становище Української Армії було катастрофічним. Які ж були причини цієї катастрофи? Генерал Капустянський, займаючи тоді пост генерал-квартирмейстера штабу армії, у своїй книзі Похід українських армій на Київ Одесу в 1919 році причину неуспіхів Української Армії характеризує так:
1. Політика поставила своїй стратегії непосильне завдання: одночасно вести боротьбу з двома ворогами, з яких кожний зокрема був сильнішим за Українську Армію. Більшовики величезний соціальний чинник світового значення базувалися на великій території з незмірним запасом людського контингенту. З ними ледве міг боротися антибільшовицький блок, що його підтримувала могутня Антанта. Такого ворога й одного було досить для молодої Української Армії. Другий ворог Польща. За Польщею стояла Антанта. Вона постачала Польщі зброю, амуніцію, обмундирування, а врешті перевезла з Франції на український фронт корпус генерала Галера. У штабі Наддніпрянської Армії ясно уявляли собі неможливість успішно битися на два фронти, та не раз штаб висловлював думку про необхідність ліквідації одного з фронтів. Це питання не було розв'язане.
2. Політика не спромоглася відшукати жодного друга серед нейтральних держав. Через те не тільки постала цілковита ізольованість України в її боротьбі на два фронти, а навіть і фактична блокада її кордонів.
3. Відсутність повної аналогії між стремліннями українців у Галичині та Великій Україні. Галичани мають поляків за своїх найнебезпечніших національних і соціальних ворогів, тоді як українці з Великої України вважали головним ворогом Москву. Особисто Головний Отаман С. Петлюра бажав прийти до згоди з Антантою, але сума зовнішніх і внутрішніх впливів заважала йому в осягненні цієї мети.
4. Внутрішня боротьба українських політичних партій. Одні прагнули до порозуміння з більшовиками (ліві партії), другі за спілку з Антантою, треті наймолодші й гарячі воювати з усіма, хто до України ставився вороже.
5. Українська Армія молодий організм, що мав чимало дефектів, які важко було виправити під час безупинної війни.
6. Великий брак амуніції, обмундирування, зброї та ін.
7. За браком палива залізниці працювали надто слабо і не правлялися з оперативним перекиданням війська.
8. Симпатії частини селянства та робітників до більшовиків. (Особливо в тих місцевостях України, де населення не мало змоги на власні очі побачити більшовицьку владу.)
Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з Інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самітньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III Інтернаціоналом.
Чи то ж з власної вини Українська Армїя не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європи, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати. Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму.
Між тим події на фронті знову значно погіршилися у зв'язку з відступом на схід Галицької Армії. Фронт її наближався до Тернополя,
де перебував Уряд і штаб армії. Ворожа артилерія обстрілювала невелику відстань між Тернополем і Волочиськом. Галицька Армія насідала на запілля українських частин, що тримали позиції по Збручу. Перед головним командуванням Української Армії ставала дилема або капітулювати, або рішучим ударом збити Червону Армію, прорватися на територію Великої України і тим самим не тільки врятувати своє становище, але й підготовити плацдарм за Збручем, на який могла б відійти Галицька Армія в разі остаточного неуспіху на фронті проти поляків. Звичайно, останнє рішення взяло гору. В цей час у район Броди Почаїв почали прибувати частини Запорозького корпусу та інші, які 4 квітня 1919 року відійшли на територію Румунії в Тирасполі та яких звідти румунська влада переправила на територію Галичини в Залішики. Але ці частини прибули обдерті, з голими руками, бо Румунія, недивлячись на підписані умови повернути зброю, коней і все майно, обіцянки своєї не виконала. Величезне майно українських частин було конфісковано румунською владою. Цей лицарський жест Румунії поставив штаб армії в надзвичайно скрутне становище. Треба було обмундирувати й озброїти 10 000 вояків останній резерв Української Армії. З великими труднощами для половини вояків дістали рушниці з 25-30 набоями, решта мусила йти в бій з голими руками, здобувати зброю у ворога, чекати на смерть чи на поранення товариша, щоб перебрати у нього рушницю.