Одночасно ці події виявили повну нереальність тодішньої політики Антанти, зокрема Франції й Англії, з їх орієнтацією на відбудову Єдиної Росії.
Після перемоги над Центральними Державами Англія і Франція звернули свою увагу на політичні події, що відбувалися на території колишньої Росії, зокрема на південні краї Україну, Грузію, Азербайджан, Північний Кавказ.
Після звільнення території України від австро-німецької армії Український Уряд всю свою політику скерував у бік держав Антанти, сподіваючись знайти у них підтримку і поміч у своїй боротьбі проти більшовиків. З цією метою крім делегації до Парижа на Мирну Конференцію вислано було окрему делегацію до Ясс, де перебували посли Франції й Англії в Румунії (Сент-Олер і Барклай). Ще в кінці 1917 року, коли впав Тимчасовий Російський Уряд, а влада в Росії перейшла до рук більшовиків і коли російська армія перестала існувати, держави Антанти звернули свою увагу на Україну як на нову молоду силу, що змогла б замінити
розвалену Росію в боротьбі з Центральними Державами. Тому найперше Франція (3 січня 1918 року), а потім Англія (наприкінці січня) визнали Українську Народну Республіку і вступили з нею в офіційні зносини. Франція визначила своїм представником генерала Табуї, а Англія П. Баге. З приходом австро-німецької армії ці представники покинули Україну. Тепер же українську делегацію в Яссах було прийнято дуже сухо, про самостійність України вже не було мови. Ці переговори не дали позитивних наслідків для України. До невдачі цих переговорів чимало спричинились російські політичні діячі на чолі з такою особою, як П. Мілюков. Розпочавши революцію в Росії, вони не змогли опанувати революційним рухом та примушені були рятувати своє життя на території зненавидженої ними України. В Україні ці визволителі Росії вели підривну роботу проти української державності, проти єдиної антибільшовицької фортеці, що існувала на той час. З часу відновлення національної влади в Україні вони перекочували до Одеси, Ясс, Бухареста, звідки розбрелися по всьому світу, їхня антиукраїнська пропаганда мала примітивні засади, наскрізь брехлива і злісна: Україна це вигадка німців. Української мови, або взагалі культури, не існує. Український Уряд не різниться від комуністичного. Українська Армія це банда, перейнята комуністичним духом... А тим часом уже в грудні 1918 року Українська Армія уперто билася майже з 86 000-ю Червоною Армією.
У той час російські політики вимагали від держав Антанти прислати війська, які своєю кров'ю мали б відновити Єдину Росію. Українські ж делегації просили про визнання України як незалежної держави, про моральну їй допомогу, про матеріальне забезпечення молодої Української Армії, про присилку досвідчених інструкторів. Україна не потребувала чужих військ, вона мала досить своїх патріотів, які з посвятою віддавали своє життя за визволення України.
На жаль, політика Антанти на сході Європи пішла в напрямі відбудови Єдиної Росії.
У грудні 1918 року до Одеси почали прибувати перші відділи французьких і грецьких військ. Одеса мусила послужити плацдармом для розгортання військ Антанти і для формування російських військових частин. На одеському рейді стояла англо-французька ескадра. З прибуттям військ Антанти в Одесі розпочалось формування російських білих військ, і російський елемент підняв голову. Становище української адміністрації та нашого війська в Одесі з кожним днем ставало складнішим. У січні 1919 року між українськими і російськими відділами дійшло до бойових сутичок. Війська Антанти в цих сутичках стали на бік російських добровольчих відділів, хоч у боях участі не брали.
Протягом усього січня 1919 року точилися безперестанні бої, які скінчилися відходом українських відділів на північ від Одеси до Роздільної. Десант антантських військ зайняв Херсон, Миколаїв і, нарешті плацдарм безпосередньо на північ від Одеси з променем до 50 кілометрів. Одесу, цю базу комерційного флоту, цей центр морської комунікації й торгівлі з державами Європи, було відтято від України. Всі надії Українського Уряду на одержання через Одеський порт тих матеріальних ресурсів для ведення війни, які українські місії закуповували за кордоном, звелися нанівець. Українській Армії бракувало всього, а найбільше медикаментів, внаслідок чого загинуло від різних хвороб і пошестей (особливо від тифу) до 100 000 вояків. Незважаючи на таке ставлення держав Антанти до України, Український Уряд ве втратив віри у справедливе вирішення українського питання у колах Франції й Англії.
Командуючому південним фронтом Української Армії генералу Грекову доручено вести безпосередні розмови з командуванням військ Антанти в Одесі, але ті розмови не дали жодних результатів. Політика Франції фатально розходилася з реальною дійсністю.
Командуючий десантом французьких військ генерал д'Ансельм та його начальник штабу полковник Фрейденберг, особливо останній, ніби розуміли, що у випадку розвитку бойових операцій десантним військам у першу чергу доведеться дійти порозуміння з Українською Армією і спертися на неї, а не на кількасот російських добровольців, які жодної бойової вартості не мали, проте французькі політичні діячі паралізували здорові думки військових. Особливо нещасливу роль відіграв тодішній французький консул в Одесі п. Ено, відомий русофіл, який вважав себе там найвищим представником Франції. Французькі політики вимагали від Українського Уряду усунення з Уряду В. Винниченка, навіть самого Петлюри, а також підлеглості Української Армії генералу Денікіну та інше, але жодних політичних і матеріальних зобов'язань на себе не брали.