щоб бодай трохи потішити пригноблену рабиню, наговорила багато співчутливих слів, порадила більше просити Бога про ласку, висловила надію, що Сабія таки колись дочекається живого сина, навіть заплакала щирими сльозами і, ласкаво погладивши хвору по обличчі, відійшла. Сабія й Пірауна лишилися самі зі своїм болем. Тільки він один не відступав від них і стояв десь поблизу, невидимий, як вірний сторож на чатах.
Чому не спиш, Пірауно? слабим голосом питає Сабія. Ти змучений, а завтра рано треба йти до праці. Лягай!
Пірауна мовчить і не рухається.
Лягай, Пірауно, не сиди отак...
Застогнав тихо, як смертельно зранений звір, але не відповів. І Сабія більше не питає нічого і нічого не каже. Думки її повертаються в минуле, а з нього один по одному так яскраво виринають всі пять памятних подій її материнства...
Її перший син народився майже дванадцять років тому назад на згарищах спаленого редуту св. Антонія. Сабія й Пірауна походили з одного роду племени ґварані, що мало славу найбільш войовничого серед індіян , але після того, як їхня оселя, втративши у тяжкій боротьбі з сусідніми племенами майже всіх мужів, мусіла тікати, молоде подружжя з горсткою недобитків вирішило пристати до місійної станиці св. Антонія. Їх прийняли радо, поселили всіх вкупі і прилучили до загального гурту.
Під твердою рукою настоятеля редуту отця Педра Моли життя оселі йшло строго визначеним руслом і не всім подобалося. Однак дійсність ставила два вибори: або коритися залізній дисципліні в редуті, або забиратися звідси геть і шукати непевної долі в дальших мандрах. Ґваранці вибрали перше і почали привчатися до нового життя. Воно, зрештою, не було таке страшне. Отець Мола дуже вміло вів свою місію, знав таємниці, при допомозі яких найважчу роботу перетворював у спортивне змагання, дбав неустанно про добро своїх диких підлеглих, улаштовував для них розваги у святочні дні, перекидав з однієї праці на іншу, щоб не наобриднути одноманітним зайняттям, гарував найбільше за всіх і своїм прикладом заохочував інших.
По упливі якого місяця ґваранці освоїлися в редуті і, хоч їх нераз спокушала думка вернутися до попереднього життя, лишалися на місці, тим більше, що в лісах ширилася чутка про наближення величезної бандейри, яка змітала на своєму шляху найсильніші індіанські племена.
Чутка не була порожньою, і не пройшло двох місяців з моменту прийняття ґваранців до редуту, як під його брамою зібралися тисячі дикунів, благаючи рятунку. Всі вони одноголосно стверджували, що бандейра перейшла вже Ріо до Пейше (Рибну Ріку) і прискореним маршем простує до редуту св. Антонія. Тому індіяни просили хрещення й захисту, бо їм було вже звідкись відомо, що хрещених індіян з місійних осель ніхто не мав права брати в рабство.
В редуті зароїлося від чужих людей, і привичний строгий порядок пішов шкереберть. Тут і там виникали сварки та бійки через брак приміщення і їжі, всяка робота стала, давніші мешканці оселі від бездіяльности не знали, до чого взятися, й починали сваволити, а тривога й непевність, що зависли над натовпом, витворили взагалі якусь незносну, божевільну атмосферу.
Падре Мола кидався на всі боки, забувши про їжу й сон, годив суперечки, видавав накази, посилав гінців у сусідні редути, розміщував новоприбулих, а врешті стратив голову. Бо й що могла зробити одна людина в таких обставинах?
За пару днів схудлий і почорнілий до невпізнанна, він ледве тримався на ногах від утоми. Молився в думках безперервно, маючи ще слабу надію, що бандейра піде стороною і не насмілиться нападати на редут. А коли сили вже цілком зраджували його спішив до церкви, падав перед престолом хрестом і благав у Розпятого допомоги. Священик знав правду, знав, що ні хрещення, ні королівські декрети не охоронять індіян перед бандейрою, але не казав цього нікому, щоб не викликати паніки й не наробити безповоротного лиха. Тому благав з глибини душі:
Христе многострадальний, змилосердися! Маріє, Мати Божа, моли Бога за нас, грішних!
Однак, останні надії розвіяв Татаурана. Він був колись вождем сильного й великого племени аресів, що пристало до місійної оселі св. Антонія. Проживши в ній кілька місяців, Татаурана збунтувався. Амбітна душа колишнього вождя племени, що сам рядив і наказував, не змогла скоритися наказам іншого, і Татаурана, зібравши найвідданіших собі людей свого племени, однієї ночі нищечком покинув оселю й подався у світ-заочі. Шість років пропадав він невідомо де, і ось тепер знову зявився, упавши з двома синами до ніг отця Моли. Один його син був юнаком, другий ще зовсім дитиною.
Отець Мола простив збігця, прийняв під свою опіку його і його дітей,
але самого його огорнув розпач: зі слів Татаурани виходило ясно, що бандейра мала намір напасти на редут. Це була найславніша в історії обєднана бандейра Антонія Рапози Тавареса і Маноела Прето. Сам Татаурана з синами був власністю бандейранта Сімона Алвареса, який купив його на невільничому ринку в іншого бандейранта, в руках якого опинився бувший вождь скоро після того, як покинув редут.