Хіба не пізнаєте? вдоволено усміхнулася дона Ізабела. Це ж та сама моя похресниця ще з Кананеї? Памятаєте?
Ах, це та сама донька рабів, яку шляхетна сеньйора врятувала від варварської смерти? Де ж би я її пізнав! Що за чудова дівчинка з неї виросла!
Не хваліть, не хваліть цієї дикунки, сміялася дона Ізабела. Вона дуже уперта й вередлива... Жарі, вилізь но там з-поза моїх плечей і покажись панові!
Але дівчинка ще далі заховалася за широкі фалди господининої сукні й звідти стригла настороженими чорними оченятами, з яких визирала цікавість і вроджена кокетерія майбутньої жінки.
Жарі, ти чуєш, що я кажу?! повторила дона Ізабела.
Лишіть її, шляхетна сеньйоро, озвався гість. Соромливість найкраща ознака молодої дівчини...
О! вигукнув де Лара. «Соромливість!» Якраз вгадав! Це звірятко зовсім не належить до соромливих, але хитре з біса... Жарі, ступай сюди!
На цей наказ, вйданий твердим тоном, дівчина зараз же залишила свій сховок, підійшла до дона Ґабрієля та вклонилася.
Ну, взяв її за руку де Лара, кажи, чи ти є хитра?
Так, пане, покірно відповіла дитина, граючи веселим поглядом з-під опущених повік.
І вперта?
Так, пане...
І вередлива?
Так, пане...
Гарно! А тепер скажи он тому сеньйорові, як ти називаєшся.
Дівчинка повернулася до Елеодора й сміливо сказала:
Я називаюся Жануарія, шляхетний сеньйоре.
Добре! похвалив де Лара. Тепер іще скажи, хто ти є?
Я є похресницею шляхетної сеньйори донни Ізабели Ґабрієль де Лара, відповіла дівчинка, ніби завчену лекцію.
Ось, який у неї титул! підморгнув де Лара до Елеодора, а потім знову звернувся до Жануарії: А чому це ви досі не спите, сеньйоріто Жануаріє похреснице шляхетної дони Ізабели Ґабрієль де Лара?
Бо я слухала, про що говорили гості, шляхетний пане...
Ти підслухувала?! суворо зморщив брови господар, але видно було, що його суворість удавана, і Жануарія не злякалася.
Було дуже цікаво! сплеснула вона ручками і засміялася. Всі-всі сперечалися з отцем Жоакінем, а отець Жоакінь сварився. Отець Жоакінь завжди жалує рабів, але я не хотіла би бути рабинею.
А чим би ти хотіла бути? спитав зацікавлений Елеодоро.
Я буду шляхетною панею, гордо відповіла дівчинка. Рабам погано живеться, вони не мають гарних домів, гарної одежі, їх бють, коли вони не хотять працювати, і продають... Бути рабинею дуже погано.
Але зате рабам на тому світі буде добре, хіба отець Жоакінь не казав? жартівливо продовжував розмову Елеодоро, переглядаючись багатозначно з господарем.
Так, казав, хитнула головою Жануарія. Завжди каже... Але я жалуватиму рабів, як моя мадриня , даватиму їм завжди стару одежу й солодощі на
свята. Потім пожертвую багато золота на Церкву, а за це Бог мене також возьме на небо. І буде мені добре на землі й на небі...
Чоловіки голосно розсміялися, але дона Ізабела обурилася.
Жарі! прикрикнула вона. Що це за глупі розмови?! Перестань зараз же, або я тебе відішлю геть! Піди ліпше до кухні й скажи Барбарі й Саломеї, щоб уже подавали...
Дівчинка змішалася, ображено закопилила губку і поспішила вийти. Дон Елеодоро проти волі замилувався її зграбними рухами і стрункою, прудкою фігуркою, що пропливла безшумно через кімнату і прослизнула, мов тінь, крізь тяжку котару на дверях, не змусивши її навіть колихнутися.
Дона Ізабела з виглядом, вкрай невдоволеним, почала нервово поправляти щось на столі, строго нахмуривши брови.
О, моя шановна пані вже загнівалася! трохи зніяковівши заговорив де Лара.
Доне Ґабрієль, мій достойний муже, так само строго обізвалася господиня, я уважаю, що говорити на цю тему тепер не випадає...
Чому? Дон Елеодоро мій найближчий приятель і в даному випадку нема нічого аж такого поганого, щоб робити з нього секрети...
Гість сидів ні в сих, ні в тих і запитливо поглядав то на дона Ґабрієля, то на його дружину, відчуваючи підсвідомо й свою провину в напняттю, що виникло між подружжям.
Бачиш, приятелю, став пояснювати де Лара, ми обоє дуже привязані до цієї малої індіяночки...
Але привязаність не сміє бути підставою, щоб псувати дитину... вставила дона Ізабела.
А хто ж її більше псує, доно Ізабело?! живіше заговорив де Лара. Я лишень на кожному кроці привчаю Жануарію визнавати свої недоліки, а ви, моя достойна пані, робите з неї забавку для себе. Виховуєте її, як шляхетну панну, навіть грамоти вчите. Ну, скажи, звернувся він до Елеодора, навіщо індіянці грамота, коли майже поголовно всі наші сусідки не вміють ні читати, ні писати? Та то ж таки жінки зі шляхоцьких родин!
Що ж робити, пане мій? терпко кинула дона Ізабела. Мушу я чимсь своє життя заповнити, чи ні?
Де Лара сприйняв слова дружини, як докір, і похнюпився. Любив жінку дуже і нераз відчував докори сумління, що не міг дати їй веселішого життя. Взяв її майже ще дитиною з доброї родини, в якій дівчина не знала ні журби, ні тяжкої праці. А що дав їй? Самотнє життя в дикому краю. Дона Ізабела подарувала йому четверо синів. Але що з того? Двоє старшеньких мусів віддати далеко з дому до шкіл, двоє молодших померло, сам Ґабрієль працював цілими днями і рідко коли бачив дружину. А вона сумувала в порожній хаті.