Особливо було б добре отцям єзуїтам, ні? хитро підморгнув Пенеда.
А що отцям єзуїтам потрібно? стрепенувся священик. Вони ж не мають ні родин, ні дітей, яким треба будувати палаци, чи задовольняти їхні всякі примхи. Їм не треба ні слуг, ні грошей на забави, ні на пишні одяги. Вони не є марнотратцями, як ви, мої панове. Вони є ліпші організатори й господарі, як колонізатори. Два священики-місіонарі уміють рядити без канчуків і зброї тисячами диких індіян. А ви? Вам на два десятки рабів треба тримати пятеро наємних наглядачів. Хто з вас може похвалитися такими надбаннями скарбів матеріальних, як єзуїти? Ніхто! А як і є у кого маєток, то для кого він приносить користь? Для вас самих! Єзуїтське ж майно є власністю Церкви, держави того самого народу. І тому руйнація єзуїтських редутів є злочином не лишень з погляду християнської моралі, а й з погляду здорового державного глузду. І ви, рабовласники, є співучасниками і натхненниками того злочину!
Ви собі співайте, превелебний отче, своєї, а ми знаємо своє, відсапнув Пенеда. Не лишень ми, а вже й самі еспанці побачили небезпеку єзуїтської сили. І вони вже беруться до ліквідації редутів.
Це є лишень підтвердженням моїх слів, пане, що всі загарбники чужих земель керуються тими самими інтересами. Слава Ісусу Христу!
Фрей Жоакінь зробив загальний уклін і, не чекаючи ні на яку відповідь, тихо вийшов за двері.
Гості лишилися якийсь час сидіти мовчки, а тоді глянули один на другого і, мов на команду, розреготалися усі разом.
Ну й задав же нам чосу цей смиренний, зморщений єзуїт! вигукнув весело Елеодоро. І ви не боїтеся тримати його у себе? Та він вам усіх рабів збунтує!
Е, ні! заперечив де Лара. Нема страху. Він нам читає одні проповіди, рабам інші, і всі з нього вдоволені.
Що ж він говорить рабам? поцікавився Елеодоро.
Та от, обіцяє за всі терпіння на цьому світі винагороди в царстві небесному...
Ой, бережіться! остережливо підняв палець угору Елеодоро. Часом по таких розмовах раби тратять терплячку чекати до царства небесного...
Ні, ні! усміхнувся де Лара. Фрей Жоакінь має щодо рабських бунтів свою окрему теорію. Але лишім це. Говори ще щось нового.
Та однак, з огляду на пізній час, гості почали підводитись з місць і прощатися.
Поговоримо іншим разом, пояснювали вони. Шляхетний сеньор Елеодоро ще повинен погостювати у нас на березі. Подивиться на наше нове місто, побачить, яку нову господу будує собі наш приятель дон Ґабрієль... Просимо!
І лишень тоді, коли де Лара й Ебано Перейра лишилися самі у світлиці, на порозі зявилася господиня дому шляхетна сеньора дона Ізабела де Лара.
Це була молода ще жінка у віці за тридцятку, зі спокійно-величавою поставою, з надзвичайно гарним обличчям і темними великими очима, скромно спущеними вділ. Коронкова намітка, пришпилена дорогими аграфами до високої зачіски, спадала їй на плечі, а штивна сіра сукня з твердого шовку шуршала і хрускотіла при кожному русі господині.
Побачивши господиню, дон Елеодоро відразу схопився на рівні ноги й схилився в глибокому уклоні.
Тисяча перепрошень, шляхетна доно Ізабело! вигукнув він скорботним голосом. Ми тут стільки накричали й насварилися, що напевне зовсім розстроїли тендітні нерви шляхетної сеньори і прогнали сон з її повік.
Дона Ізабела усміхнулася:
О, шляхетний доне Елеодоро, нерви наших жінок
зовсім не є такі тендітні й звикли до гірших криків. А спати я ще й не збиралася перед вечерею. Зараз велю подавати...
О, шляхетна сеньоро! вдруге вклонився гість. Ми направду були вже цілком уконтентовані підвечірком, і мене просто совість загризає, коли подумаю, що я своєю візитою завдаю стільки клопотів шляхетній сеньорі...
Але ж звідки, доне Елеодоро! Гість у домі для пас велике свято, а ще й такий достойний гість, як дон Елеодоро... Боюся лишень, чи така незугарна господиня, як я, потрапить догодити своїми простацькими стравами такому значному панові...
О, доно Ізабело! аж руки заломив гість. Смію запевнити шляхетну сеньйору, що я за все своє життя не їв нічого смачнішого! Але, на жаль, свідомість того, що шляхетна сеньора мусить трудитися і клопотатися, додала до них деякого присмаку гіркоти...
На милість Божу! гучно засміявся де Лара. Слухаючи цих вишуканих любязностей, я забуваю, що знаходжуся в дикому краю, і готов подумати, що перебуваю десь у Толедо... Доно Ізабело, моя найдорожча дружино, відкладіть свій страх на пізніше і веліть подавати вечерю, а ми ось її спробуємо і переконаємося, чи вона має присмак гіркоти, чи ні. Думаю, що ні, хіба би куховарка зазівалася і припалила мясо...
У світлицю увійшло дві рабині-муринки, вбрані однаково у вузькі смугасті червоно-білі туніки і, побризкуючи тяжкими мідними кільцями на руках і ногах, заходилися прибирати зі столу. А за ними нечутно прослизнула може девятирічна дівчинка, чорнява, як жучок, вбрана в білі шовки й мережива, з золотими бранзолетами на обидвох ручках і рубіновими сережками у вушках. Вона стрелила на гостя лукавими веселими очима і соромливо заховалася за спину дони Ізабели.
Дон Елеодоро здивувався вкрай.
Що це?! спитав, не скриваючи захоплення. Звідки впала ця прекрасна зірка у вашу оселю?