- А листів не було?
- Ніяких! Ні на столі, ні на підлозі. Ми ж записку передсмертну шукали. Не знайшли нічого.
- Братику, тобі не здається, що Зять у нас - повний ідіот? Спочатку залишає на видному місці мотузку, з якої на зашморг відрізав. Ножа А потім ще й заходить після вас крадькома і листи підкидає. Мовляв, ось він я, вяжіть мене, люди добрі. Ну просто не версія, а якийсь мексиканський серіал!
Олексій помовчав, а потім сказав, що він згоден:
- Ідіот не він, а я. Відбитків пальців з ножа не зняв. А чому не зняв? Бо ніж не на місці злочину лежав.
- Ти не ідіот, ти молодий фахівець. Таким, як ти, за радянських часів ще навіть квартиру не давали, лише койку в гуртожитку. Це не ти мав про відбитки дбати, а оті, з району. Твоє діло взагалі теляче - стій, дивись, пиши акти.
- Ну, не додивився, каюсь.
- Каяття до справи не пришиєш, сам казав. Слухай, а з листів вони відбитки зняли?
- Не знаю
- А хто знає? А може, він ті листи сто років назад писав, у девятому класі?
- Чому в девятому?
- Бо він саме в девятому почав навколо Галі впадати. Отоді листи, памятаю, точно писав. На уроках. Ще скандал був зі Спиридонівною. Вона у нього тихенько листочок вихопила і хотіла вголос прочитати. Тільки й сказала: Дорога Галю, як Сорока шулікою кинувся, вихопив - і в рот! Училка ледь не гепнулася від несподіванки. А Сороку аж до випуску дражнили Дорога Галя!
- Я й не знав
- То щоб знав.
- Сестричко, тепер щось у тебе не сходиться. Дивись: листи писав ще у девятому класі. Значить, любив. А стара любов не іржавіє. Значить - у Зятя є мотив.
- Ой, що ти тямиш у любові. Якби мій Павло взявся душити всіх, хто мені колись листи писав і побачення призначав, щодня похорони б грали.
Павло в кутку з-за газети тихенько хмикнув, але я показала йому пальцем, мовляв, цить, не збивай з думки.
- Там хоч дати є, на тих листах?
- Немає.
- Отож! А як мені в девятому класі в коханні освідчувалися, то не тільки дату проставляли, а й години і хвилини. І взагалі - ти ті листи бачив?
- Ото ж то, що тільки бачив. Здаля. Начальство через стіл показало - і знову в сейф. А потім - клістира вставили. При вдові! Мовляв, не знаю обстановки на місці, не орієнтуюся ну і всяке-яке!
І саме на цьому місці наша спокійна розважлива розмова обірвалася. Тому що бабахнули двері і до кухні не увійшла і навіть не вскочила, а влетіла вдова Сорочиха з криком:
- А, ось де він! Убивця по селу ходить, а він тут чай пє! - і кинулася на Олексія з виразно недобрими намірами.
Мій Павло, який за весь вечір не зронив жодного слова, підскочив і перекрив Шерифа, як амбразуру, своїм широким
корпусом. Сорочиха врізалася йому головою в живіт і ледь не впала. Що було далі - то ми вже потім пригадували зі сміхом. Олексій заховався за спину Павла і вони обидва крутилися на місці, а навколо них бігала, розмахуючи кулачками маленька Сорочиха і репетувала так, що у мене дзвеніло у вухах.
Нарешті, коли вона вибігалась і викричалась, упала на вчасно підставлений мною стілець і заплакала. Нормальна реакція. Я на мигах наказала своїм чоловікам мовчати і не рипатися, а сама підсіла ближче і подала склянку води. Вдова потрохи заспокоїлася, витерла сльози і зітхнула:
- От бачиш, Маріє, у тебе Павло є. У Галі - її Джигіт. А у мене навіть мого Сороки не було. Він, як забуде, все мене Галею кличе кликав ой, мамо!
Знову сльози полилися. Але то треба було перечекати.
- А тут ще ці листи!
- Стривай, а де ти їх знайшла?
- Як де? Хіба я в міліції не казала? У нього в кіоску. Я ж документи шукала, щоб свідоцтво на похорон виписати. І гроші Отам вони й лежали, під старими накладними.
Отут мене наче по голові стукнуло:
- То якщо листи там лежали, значить - він їх не відсилав?
- А що ж, для себе писав? - здивувалася Сорочиха.
- Виходить - для себе. Бо ті перші, що він у школі Галі під щоденник підсовував, вона вертала непрочитаними.
- Звідки знаєш?
- Забула? Ми ж із нею на одній парті сиділи.
Тут уже мій Шериф оговтався:
- Скажіть, а скільки було ключів від кіоску?
- Як скільки? Один. Сорока як зачиняв, то приносив додому і ховав. А я знала, де. Про всяк випадок.
- Чекайте, у нього ж було дві продавщиці, позмінно.
- Манька з Ганькою? Ну, їм він сам відчиняв. А ввечері приходив, приймав касу і зачиняв.
- Ключ лежав там, де завжди?
- Аякже.
- От тепер подумайте своєю головою, шановна. Припустимо, тільки припустимо, що вашого чоловіка хтось убив з ревнощів. І що робить цей убивця? Замість того, щоб знищити листи, які його викривають, він якимось чином залазить до кіоску і ховає їх там? Дурня!
Вдова мовчала. Тут уже я перехопила ініціативу:
- А ти точно знаєш, що то його листи?
- Чи мені його почерку не знати? У кого я контрольні списувала? Спиридонівна ще сміялася, що у Сороки почерк - як курка лапою.
- А читала ти їх, чи одразу в міліцію понесла?
- Все я прочитала, все! І це він не в школі писав, а зараз, зараз, зараз! Писав - і маскувався. Підпис був: твій Климук! Хто такий Климук? Є у нашому селі такий? У нас навіть Климчуків немає!
- А це я тобі розкажу, хто такий Климук, царство йому небесне. Двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник, льотчик-космонавт. В одному загоні з Гагаріним був.