ралася над моєю головою. Що буде, я не знав, але на серці
в мене було важко. За все моє життя мене ніхто ще не карав:
батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різ-
кого слова я ніколи від нього не чув. Тепер меме гнітило
важке передчуття.
Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я вві-
йшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало
сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед
ііортретом матері і не повертався до мене. Я чув тривожний
стукіт власного серця.
Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відразу ж спустив
їх додолу. Обличчя батька здалося мені страшним. Минуло
з півхвилини, і протягом цього часу я почував на собі важ-
кий і непорушний, гнітючий погляд.
Ти взяв у сестри ляльку?
Ці слова угіали раптом на мене так виразно й гостро, що
я здригнувся.
Так, відповів я тихо.
А знаєш ти, що це подарунок матері, який ти мусиш
шанувати як святиню?.. Ти украв її?..
Ні, сказав я, підводячи голову.
Як ні? скрикнув раптом батько, відштовхуючи
крісло. Ти украв її і відніс... Кому ти відніс її? Кажи'
Він швидко підійшов до мене і поклав мені на гілече важ-
ку руку. Я з зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове
обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.
Ну, чого ж ти?.. Кажи! і рука його ще дужче
стисла моє плече.
Н-не скажу! відповів я тихо.
Ні, скажеш! відрубав батько, і в голосі
його пролу-
нала погроза.
Не скажу, прошепотів я ще тихше.
Скажеш, скажеш!
Він повторював це слово придушеним голосом, наче воно
виривалося у нього з болем та зусиллям. Я відчував, як трем-
тить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по
одній капали з моїх очей на підлогу, та я все повторював
ледь чутно:
Ні, не скажу... ніколи, ніколи не скажу вам... Нізащо!
Цієї хвилини в мені виявився син мого батька. Він не до-
бився б від мене іншої відповіді найстрашнішими муками.
У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідом-
лене зневажене почуття дитини, яку покинули, і якась жагу-
ча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.
Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дужче, гіркі сльози
пекли мої щоки. Я чекав.
Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він
шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається,
що я боявся не цього... Навіть цієї страшної хвилини я любив
батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шаленим
насиллям розіб'є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав
боятися. Здається, я чекав і жадав, щоб катастрофа нарешті
вибухнула... Якщо так... нехай... тим краще так, тим краще.
Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією
несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю
критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом
різкий голос Тибурція:
Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг...
«Тибурцій прийшов!» майнуло в моїй голові, але на-
віть почувши, як затремтіла рука батька на моєму плечі, я не
уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні
обставини могли повстати між мною і батьком, могли відхи-
лити те, що я вважав неминучим.
У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупи-
нившись на порозі, в одну мить оглянув нас обох своїми го-
стрими, рисячими очима.
Ге-ге! Бачу молодого друга у дуже прикрому становищі.
Батько зустрів його суворим і здивованим поглядом, але
Тибурцій витримав той погляд спокійно. Тепер Тибурцій був
серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися якось осо-
бливо сумно.
Пане суддя! заговорив він м'яко, Ви людина спра-
ведлива... відпустіть дитину! Малий був у «поганому това-
ристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо
його серце лежить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь,
краще накажіть мене повісити, але я не дозволю, щоб хлоп-
чик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий...
Він розв'язав вузлик і вийняв звідти ляльку.
Рука батька, що стискала моє плече, ослабла. На обличчі
з'явився гіодив.
Що це значить? спитав він нарешті.
Відпустіть хлопчика, повторив Тибурцій, і його ши-
рока рука любовно погладила мою похилену голову, Ви
нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче
розповім вам усе, що ви хочете знати... Вийдімо, пане суддя,
до іншої кімнати.
Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, по-
слухався. Обидва вони вийшли, а я лишився пригнічений
почуттями, що переповнювали моє серце. Цієї хвилини я ні-
чого не міг усвідомити. Був лише маленький хлопчик, в серці
якого зворушили два різних почуття: гнів і любов, так силь-
но, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені
самого себе було немовбито шкода. Та ще були два голоси,
неясні, але жваві, що лунали за дверима...
Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабінету відчи-
нилися і увійшли обидва співбесідники. Я знову почув на
своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно
гладила моє волосся.
Тибурцій взяв мене на руки і посадив у присутності бать-
ка до себе на коліна.
Приходь до нас, сказав він, батько тебе відпус-
тив попрощатися з моєю дівчинкою. Вона... вона вмерла.
Голос Тибурція затремтів, він чудно заморгав очима, але
відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швид-