Всюди у Люіса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному навзаєм («як Антипади!» сказала б Аліса). Невідомо, котрий із них двох сам письменник уважав за справжній, а котрий за сон чи привиддя. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив значно більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей по всьому світі от уже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись бавив свою маленьку приятельку.
Настала й твоя черга їх почути
Липень 2001 року
Секрет популярности
Список композиторів, які клали його вірші на музику українських, російських, чеських, французьких, перевалює за вісім десятків. Можна заперечити, що для справді доброго, сиріч «високочолого», поета це гонор доволі сумнівний (кому спаде на думку «співати» Рільке чи раннього Пастернака?), але він і не претендував на якусь там високочолість, і взагалі, здається, найменше був схильний до такого притаманного письменникам ближчої нам совкової традиції «надимання щік». «Популярність, писав у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається». Парадокс у тому, що якраз популярнішого за нього поета в українській культурі після Шевченка не було. Навіть «шістдесятники» не тягнуть на порівняння: тих любили все-таки не тільки і не так «за поезію», як «за політику».
Одне слово, можна як завгодно поблажливо посміхатися й копилити губу, можна взивати його, як рідний син (і, за іронією історії, якраз дуже «високочолий» талант!) Олег Ольжич, «поетом гімназистів і телефоністок», а проте факт незаперечний: на тлі проминулого століття Олександр Олесь (18781944) залишається в нас, либонь, єдиним прикладом масово успішного поета в чистому вигляді.
А в чому, ну в чому? Чому, за яким правилом так воно діється, що одного автора читацькі маси, як у пісні козак дівчину, вірнесенько люблять, дарма що за ним ані ощиреної на всі зуби тусовки з перами напоготові не стоїть, ані скандалу хоч би одненького не числиться, і алкоголем він не зловживає, і не хвастає без упину перед затурканими односельцями своїми, з-за якого оце кордону знову приїхав, і постмодернізму, чого доброго, взагалі не нюхав, лох такий, а от же, люблять!.. А другий, сердега, гляди, вже й неповнолітніх ледь не цілий піонертабір розбестив, і по всіх «гарячих точках» світу, на танкові проїхавши, сфотографувався, ну геть-чисто все зробив, що в людських силах, аби про нього говорили невгаваючи, і таки й говорять, гріх нарікати, а люблять, усе одно, не його!.. В чому ж тут секрет?
«У чому секрет Вашого успіху?» таке питання незмінно шлють вам запискою з залу на кожному авторському виступі, а простосердіші з-поміж журналістів запитують і в живі очі (повік не забуду інтерв'юерки, яка, прийшовши до мене на розмову про зарубіжний успіх «Польових досліджень з українського сексу», ввімкнула диктофона й рубонула просто з мосту: «Пані Оксано, чому саме Ви?» позбавивши мене тим дару мови хвилин на дві, як у фіналі «Ревізора»). Ті, хто зве себе критиками, завзято намагаються «прорахувати» за кожною популярністю якісь особливо хитромудрі, як у політиці, «технології» та «розкрутки», причім щиро вірять, що така «формула успіху», за якою всякий метал можна обернути на золото справді існує (чи не залишки це зацілілої в народі віри в магію?). «Пані Оксана» у відповідь шипить, пускає іскри й рветься щось пояснювати «за високі матерії» (під недовірливо примруженими поглядами, в яких без труда прочитується: «Ой, гоніш!»). Натомість куди добродушніший Андрій Курков починає й собі глибокодумно морщити чоло: може, секрет у пінґвіні? В тому, щоби втулити в роман якусь симпатичну тваринку і багатомільйонний німецькомовний читач умить вас полюбить, розхапає книжку, як гарячі млинці, й проситиме ще? (Із жахом чекаю, коли від «Коронації слова» посиплеться тепер, за «рецептом від Куркова», цілий романний звіринець різних ховрашків та гіпопотамчиків) Враження таке, наче інших актуальних питань у літературі не зосталося: всі «алхіміки» осатаніло шукають єдино «секрет успіху». Боже їм помагай.
Пояснити цей психоз загалом неважко: в ринок наша література ускочила, як голий у терня: без усталених вартостей, без виробленої системи оцінок, без фахової критики, без врозумливо складеної історії, ба навіть без уявлення, як функціонує література деінде (поза Москвою), де «популярність» не конче є синонімом «попси», тобто літературного секонд-хенду а ля Дар'я Донцова з «бешеными девственницами» та інша, рекомендована ще Проні Голохвастовим, «Матильда, чилі хранцюзька гризетка», а лишень синонімом читацького визнання. Врешті-решт, широко і, головне, стало читають тільки тих, кого справді люблять (тих, про кого лишень «говорять», читають вимушено й недовго це якраз те «роздуте», яке «завжди лопається», тому й «дути» таким авторам доводиться безперестанку, підкоряючи цьому виснажливому процесові все своє життя). На такому тлі феномен Олександра Олеся виглядає значно повчальнішим для зрозуміння правдивої «алхімії» літературного успіху, аніж усі нині сущі «феномени» вкупі. Олесь не Шевченко і навіть не Тичина, він не був ані генієм, ані особливим новатором,