Дівчатка Ліддел лягали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злости!), коли милий, любенький-дорогенький, дуже-дуже коханий Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому Коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був ректором. Ба більше професор Доджсон мав священичий сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами! Не інакше як світ кінчається! нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?
Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за всеньке професорове життя (а номер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томів, тобто аж п'ять полиць ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно на окремій полиці стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а прибраним (інакше, псевдонімом) Люіс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх, зведені разом під одною обкладинкою, ти тримаєш зараз у руках.
Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном по річці. Той день 4 липня 1862 року назавжди ввійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник Люіс Керрол.
У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом і опинилася в підземній країні, зовсім неподібній до тієї, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. У тій чудернацькій країні всі звичні земні правила, що не крок, летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес) всі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби навмисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу доти було вчено всі її уявлення про те,
яким має бути п р а в и л ь н и й світ. Навіть у крокет там грали цілком н е п р а в и л ь н о а вже поводилися всі без винятку так, ніби зроду й не чули про гарні манери! А проте хоч би які шалені пригоди випадали там Алісі, вона ні разу не злякалася, і ні на хвилинку не полишила її цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя)
Чарлі-Додо також це знав хоч він і був аж на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився, як то стається з більшістю дорослих. Не дивно, що вони так здружилися професор математики й маленька дівчинка.
Їхня гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і над усе в світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до ранґу дорослої дами, перед якою, навпаки, всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де й розігрується ота шахова партія. А серед фігур, що супроводять дівчинку на шляху від другої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря (так ця фігура зветься по-англійському, а по-нашому це кінь). Це він, незграба верхи на білому конику, обчіпляному всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою Дівчинка стає дорослою. Грі кінець і дитячій дружбі також.
(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінійку свого життя).
Казка ця, як усе в Керрола, «із секретом». Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, що стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:
А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?
Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща відповідь з усіх можливих. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання, це по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є щодо другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями нас, так само, як ми їх? Чи, як про це сказано в казці, хто кому сниться?..