Проте в Кремнієвій долині така поведінка була Асперґерським шиком. Обираючи між двома інженерами з однаковим набором навичок, роботодавці часто без роздумів надають перевагу тому, хто затинається, аніж красномовному. Деякі роботодавці неофіційно шукають працівників, соромязливих у товаристві. Рекрутери вважають, що вони схильні до вищої продуктивності.
Тіль ніколи не був прихильником культури коктейльних вечірок. Він не любить говорити на світські теми, як-от погода чи відпустка, просто щоб підтримати розмову. Його нехіть до цього спонукала людей думати, що він соромязливий. Тіль явно спроможний розмовляти про погоду. Він просто не розуміє, чому має витрачати у такий спосіб свій час. Розмовляючи на теми, які його цікавлять, Тіль проявляє неабияку харизматичність, як і Джон Бернем. У перші кілька хвилин підліток комунікабельний та енергійний, але вже через десять хвилин стає зрозуміло, що він, зрештою, не надто бажає змінювати теми або розмовляти про те, як хтось провів свій день.
Ця особливість характеру могла б завадити майбутньому програмісту чи інженеру потрапити до престижного гарвардського клубу на кшталт Fly Club або Spee Club організацій для еліти, що були університетськими варіантами братств, але що до них програмістам? Який сенс у вмінні поводити себе в товаристві, якщо воно не може допомогти у вирішенні технічної проблеми або написанні коду для нової компанії? Вони мали ідеалістичне переконання, що певне відчуття соціальної доладності можна певним чином урізати. Наприклад, насміхаючись з того, про що ці інші мусять говорити: цих балаболів, що запитують про погоду і не розуміють складності необмеженого мислення.
Того пополудня Тіль натхненно пояснював, що молодим людям краще навчатися самостійно, а не платити за право чотири роки навчатися в коледжі. «Усі великі підприємці мають пристрасть до освіти й самоосвіти, промовляв він до групи приблизно пятдесяти професорів, підприємців, інвесторів і друзів у конференц-залі готелю Hyatt. Ніколи не зарано почати». Він сказав, що вища освіта відволікає від роздумів про актуальне в житті. «Ви втрачаєте бачення плану та мети майбутнього», додав він.
Інвесторів у залі вже не треба було переконувати. Більшість із них досягли успіху завдяки оригінальному мисленню й відхиленням від одного або іншого курсу чи то через відмову від написання докторської дисертації, чи то через відмову від роботи в банку або консалтинговій компанії. Ніхто не виявляв ознак, що колись доводилося працювати на великі корпорації на кшталт Goldman Sachs або Morgan Stanley. Що ж до аплікантів, то вони просто були щасливі слухати Тіля. У цей момент вони насправді не думали, що передбачає цей новий план, де вони мешкатимуть, як туди потраплять і навіть що саме робитимуть.
Потім Тіль розповів анекдот про початки Facebook: коли у 2006 році Марку Цукербергу запропонували продати компанію за мільярд доларів, її засновник і керівник відмовився через те, що мав плани на компанію в майбутньому. На сьогоднішній день Facebook оцінюють у понад 100 мільярдів доларів. Якби він продав його передчасно, то був би просто ще одним інженером, нехай навіть із двома чи трьома будинками.
«Ви не повинні бути догматиками, але мусите мати план», наголосив Тіль, додавши, що сучасні студенти розглядають вступ до коледжу як шлях до карєрних можливостей. Однак після рецесії ці можливості істотно скоротилися. І це було замкнене коло. Вважалося, що вступ до коледжу дає студентам більше можливостей, доки вони не стануть на карєрний шлях, наприклад, у банківській чи консалтинговій сфері. Проте ці місця роботи не були кінцевою метою. Вони просто були наступними кроками до ще більших можливостей, хай якими вони виявилися б. Можливо, одного дня вони змогли би вступити до магістратури, що своєю чергою відкривало би ще більше можливостей. Однак рецесія обрізала дерево можливостей і залишила студентів без планів, хіба з надіями на оптимізацію безперервного збільшення альтернатив, що часто повертало назад до батьківської оселі. «Будь-який план кращий за відсутність плану», казав Тіль.
Здавалося, що слухачі вже засвоїли його пораду. Від доктора Обрі де Ґрея, професора Кембриджського університету з півметровою бородою, до Патрі Фрідмена у кедах Fives і козлиною борідкою, ніхто не виглядав так, немовби досі повязаний з якоюсь інституцією, близькою до елітарних закладів Східного узбережжя. Професор де Ґрей, одержимий «лікуванням» старіння, прибув для того, щоб допомогти з вибором фінальної двадцятки, тимчасом як групу інших наставників уже було задіяно у відборі
заявок. Невдовзі стане зрозумілим їхній вплив: принаймні половина студентів на сцені виявляли зацікавлення в науці або у сфері біотехнологій, як-от Лора Демінґ, вундеркінд з Нової Зеландії, яка приєдналася до дослідницької лабораторії з досліджень довголіття в Массачусетському технологічному інституті у 12-річному віці, та британець Джеймс Прауд, який завершив свою презентацію з біотехнологій словами: «Навіть ті, кому хочеться потрапити в рай, не хочуть вмирати, щоби туди потрапити». Решта мали більш трендові ідеї, наприклад у сфері соціальних медій або інтернет-торгівлі, зокрема Пол Ґу, який згодом перейшов у стартап із персонального кредитування.