І горе. У багатьох із них лишається надія, що одного дня кохані повернуться додому. Це якраз найтяжче. Вони хочуть почути від мене, ніби надія досі є. А я її не маю.
Кріс був хорошою дитиною. Справді хорошим хлопцем. Розумію, всі так кажуть. Але він добре вчився. Тримався подалі від неприємностей. Коли я повертався додому, там завжди було прибрано. Отакою дитиною він був. Коли ми приїжджали в магазин іграшок, він віддавав назбирані гроші на благодійність Армії Спасіння. Отакий от хлопець.
Як по живому, Вільяме. Я сподівався на наркомана, що втік із дому. Та ніякого наркомана на фото не бачу. На вигляд Крісові років девять. Круглі щічки. Безглузда посмішка. Такий серйозний.
Що сталося?
Кріс не повернувся додому.
Скільки часу минуло між цим знімком та його зникненням?
Десь місяць.
А що поліціянти?
Вільям знизує плечима.
Робили своє. Опитали сусідів. Розвісили оголошення. Фото навіть у новинах показали. На цьому все. Я телефонував детективам, та на мої дзвінки вони відповідали все рідше. Оголошення заклеїли, а в новинах почали показувати інші випадки. Чергову білу дівчинку з Колорадо чи ще когось.
Він затинається, усвідомивши, що сказав.
Я киваю. Для кожного з нас білі й чорні злочини речі різні. Причин багато. Одні, звичайно ж, засновані на упередженнях, інші на сприйнятті своїх і чужих соціальних груп. Білі ігноруватимуть повідомлення про вбивства чорних у бідних районах міста, та якщо злочинець застрелить у церкві девятьох чорних християн гніватимуться, як і решта населення. Бо зможуть ототожнити себе
з жертвами.
Були якісь зачіпки?
Вільям хитає головою.
Нічогісінько. Принаймні поліція мені ні про що не повідомляла.
І де це трапилось?
Настає помітна пауза.
У Віллоубруку. Біля Лос-Анджелеса.
Південь Лос-Анджелеса?
Він киває.
Я дещо пригадую про цей район, більш відомий як Південний централ. Біля Комптона. Територія банд принаймні якщо вірити фільмам, які я бачив. Та на цьому підозри не збудуєш. Хоч я й помічаю його вагання. Це район із надзвичайно високим рівнем убивств.
Кріс був хорошим хлопчиком, каже він, остерігаючись моїх упереджених висновків.
Я вам вірю. То його викрали? Просто так?
Ага. Ані записки про викуп. Ані погроз. Він просто зник.
Сама згадка про можливий викуп породжує підозри. Я чув, що кожного дня викрадають сотні людей, повязаних із наркотиками. Членів їхніх родин тримають у заручниках, бо одна сторона вимагає чогось від іншої. Родини не поспішають звертатися до поліції й розповідати, що їхнього сина викрали, бо батько вчасно не повернув борг за кокаїн.
Боюсь, я мало що можу зробити. Я навіть не знаю цієї місцевості. Якби ж я міг допомогти. Ви ще живете з матірю хлопчика?
Вона померла. І ні, її сімя не викрадала Кріса, додає він, припускаючи, що я міркую про проблеми з опікою.
А вам це відомо, бо..?
Бо Кріс мертвий.
Чому ви такий упевнений?
Розмова повертає кудись не туди.
Бо Кріса немає вже девять років. Я знаю, що додому він не повернеться.
Девять років?
Слід не просто охолонув. Він зник цілком і повністю.
Я знайомий зі статистикою, докторе Крей. Я бухгалтер. Рахувати вмію. Кріс не втік і не зник безвісти. Хтось його викрав і вбив. І бозна-що ще
Він кидає погляд на другу пляшку пива, яка стоїть передімною. Я вагаюся: підсунути до нього чи піти вилити в раковину?
Отже, минуло майже десять років. Чого ви хочете від мене?
Хочу знайти вбивцю. Знайти людину, що забрала мого хлопчика.
Та людина могла давно померти.
Або ж це хтось із сусідів. Хтось, із ким я бачуся кожного дня. Він може бути прямо у нас під носом. Як Лонні Франклін.
Лонні Франклін, знаний як Безжальний Сплюх, серійний убивця з Південного централу Лос-Анджелеса, був активним протягом цілих трьох десятиліть. Його жертви, здебільшого наркозалежні повії, були невидимками. Їхні вбивства списували на наркотики, а провину цинічно звалювали на самих загиблих. На десятки змучених життям жінок просто не звертали уваги, і все це під носом у поліції та сусідів Франкліна.
У вас є підозрювані?
Ні. Я обійшов усіх, стукав у кожні двері. Я бачив підозрілі речі, докторе Крей, та ані натяку на те, що сталося з моїм хлопчиком, не отримав. Показати пальцем не було на кого. Я говорив з учителями. З кожним дорослим, що міг би контактувати з моїм сином. Нікого.
Я роблю ковток і обдумую відповідь.
Не думаю, що можу чимось зарадити, я вирішую не повторювати, що набір даних занадто малий. У регіоні зникали інші діти?
Було декілька випадків. У поліції кажуть, що для схеми цього замало. Звісно, сімям жертв Франкліна казали те саме. Мовляв, немає причин вважати, ніби на волі розгулює активний серійний убивця, він випереджально підводить руку. Я не кажу, що з Крісом сталося те ж саме. Але якби хтось зробив таке з дитиною, хіба б він зупинився? Хіба був би цьому край?
Гадаю, в поліції підняли імена відомих їм педофілів, кажу я.
Я в ті двері теж стукав, він відхиляється, хитає головою. Купа збоченців. Але я жодного не запідозрив би у викраденні Кріса.
Містере Бостром, у мене нема знарядь чи ресурсів, щоб зайнятися вашою справою.