Ось ця. Скажіть Розмитому, що треба глянути ближче.
Йосеф посміхається в камеру поряд із гарненькою зеленоокою дівчиною близькосхідної зовнішності. На вигляд їй заледве двадцять. Неймовірно приваблива.
Хто це? питаю я.
У нашій базі її немає. Можемо розширити пошук і, коли пощастить, отримаємо імя. Фільтр її не виявив.
Розмитий перевертає світлину. Ззаду березнева дата і назва «Найособливіші події».
Беріть його! вигукую я до Біркетт.
Вона звертається до когось через гарнітуру:
Перехоплюємо, зараз же.
Хто вона? питає Сандерс.
І гадки, трясця, не маю. Річ у самій фотографії. Вона зроблена на одноразову плівкову камеру. Такими користуються на весіллях, а тоді надсилають і отримують поштою друковані знімки разом із цифровими копіями.
На Йосефовому графі весілля нема, відповідає Сандерс.
Я підводжусь і повертаюся до неї з Біркетт.
У тім-то й проблема. Зазвичай надсилають цифрові копії. Цей знімок Йосеф точно не роздруковував із цифрової копії. Він обрав лиш друковане фото, аби точно не лишити електронного сліду.
Я телефоную до оператора, що контролює візуалізації:
Виведіть квартиру Мосіна Касіра.
Нас миттєво віртуально телепортують до єменської квартири, яку команда обшукала чотирма днями раніше. Над столом висить кількадесят світлин.
Її немає на жодній, каже Сандерс. Інакше компютер би це помітив.
Я вказую на знімок Мосіна разом зі старшою жінкою, у якої такі ж зелені очі, як у нього.
Хто це?
Сандерс перевіряє у своєму планшеті.
Тітка, троюрідна. У нас є зворотний бік фото?
Я хитаю головою.
Ні. Проте воно такого ж розміру й зроблене таким самим обєктивом, що й фото з холодильника.
Мосінова кузина одружилася в березні. Тут вказано, що Йосеф тоді був у Бахрейні. Може, насправді він був у Ємені.
Зрозуміло, каже Біркетт. Гарна робота, Крей. Йосеф уже в нашому фургоні. Скоро все дізнаємося. Попросимо знімки у виробника фотокамери.
Хтозна, що там іще можна знайти.
Вона аж сяє. Якщо з Йосефом усе вигорить, це допоможе виправдати витрати перед начальством.
На майбутнє слід збирати звороти усіх знайдених фотографій, каже Сандерс і робить собі про це позначку.
Я хочу пояснити, що не в цьому річ, та знаю: марно. Всі вітають одне одного з успіхом, хоча насправді ми лише встановили звязки.
Я виходжу з кабінету, опиняюся під техаським сонцем, що відбивається від блискучого асфальту парковки, й намагаюся переконати себе, що ми зробили добре діло. Втім, усі ці інструменти можуть нести більше шкоди, ніж користі тому вони принаймні мають потрапити в руки кращих людей, які займаються чимось розумнішим.
Дорогою до своєї квартири я намагаюся збагнути, як мене сюди привела низка мертвих тіл.
Розділ 2. Ковбої та індіанці
Він убив одну з моїх колишніх студенток, і на мить у цьому запідозрили мене, позаяк жертва проводила дослідження у тій самій частині Монтани, де був і я. Місцевим правоохоронцям це видалось аж надто підозрілим збігом.
Знявши з мене обвинувачення, у поліції вирішили, що Джуніпер Парсонс померла внаслідок нападу ведмедя. Позбуваючись жертви, Вік скористався цим трюком уже не вперше.
Намагаючись зрозуміти, що ж трапилося з Джуніпер, я відшукав іще більше жертв і ще більше правоохоронців, які не бачили далі свого носа. Врешті-решт, віднайшовши достатньо тіл, я зміг вийти й на Джо.
Його несамовитий кінець відібрав життя його сімї та семи офіцерів поліції. Я сам опинився за крок від смерті.
Хтось вважає мене героєм, адже я вийшов на «убивцю-ґризлі» й допоміг його прикінчити. Ставлення правоохоронців не таке однозначне. Скажу лише, що перед сном я можу уявити тисячу різних сценаріїв і в багатьох із них невинні чоловіки та жінки лишаються живі.
Але особисто мене найбільше непокоїть відсутність провини: у віддушині, де мало би критися це почуття, порожнеча. Здається, у мені ще багато таких порожніх віддушин.
Тиждень тому приїздила Джилліан жінка, яка врятувала мені життя і, власне, прикінчила Джо. Ми хотіли перевірити, чи не зародилося між нами щось більше. Проблема ось у чім: я впевнений, що маю в серці місце з табличкою «Джилліан», але не знаю, чи воно для неї і чи взагалі для когось.
Я не звинувачую Джо, адже таким пришелепуватим був задовго до нього. Він лиш допоміг це виявити. Я навіть не певен, чи звинувачую Джо так, як зазвичай звинувачують іншу людину.
Після наших поневірянь, нескінченних допитів і пояснень досі скептично налаштованим правоохоронцям про власні методи, завдяки яким вдалося знайти тіла, я просеквенував його ДНК, шукаючи відповідей на свої запитання.
Одну знайшов: ген, споріднений із APOE-e4, так званим геном ризику. У Джо була варіація, якої я раніше не бачив. Грубо кажучи (боронь боже написати таке в науковій статті чи сказати в присутності колег), Джо мав схильність до ризику і водночас до обсесивно-компульсивної поведінки, завдяки якій, скажімо, професійний гравець у гольф перевершує інших, а нейрохірург стає видатним. Від екстремальних ризиків Джо відчував захват, який гросмейстер отримує від блискучого гамбіту. Розрахунок, а за ним ейфорія.
Якби вам або мені зійшло з рук якесь правопорушення, ми б відчували (чи мали б відчувати) докори сумління. Джо натомість відчув би піднесення й шукав би нових пригод. Він кайфував, не лише вчиняючи зло, а й тікаючи від розплати.