Пять хвилин. Зроби їй чаю абощо.
За шість хвилин Страйк, одягнений у чисту сорочку й оповитий пахощами дезодоранту й зубної пасти, хоч і неголений, увійшов до приймальні, де сиділа за своїм компютером Робін.
Ну, краще пізно, ніж ніколи, застигло всміхнувся Вільям Бейкер. Добре, що в тебе така гарненька секретарка, бо я б знудився і пішов.
Страйк помітив, як почервоніла від злості Робін і відвернулася, заходившись розбирати пошту. В тоні, яким Бейкер вимовив слово «секретарка», було щось невловно образливе. Директор компанії, вбраний у костюм у тонку смужку, найняв Страйка, щоб розслідувати
діяльність двох своїх колег з правління.
Доброго ранку, Вільяме, сказав Страйк.
І що жодних вибачень? пробуркотів Бейкер, закочуючи очі до стелі.
Добридень, а ви хто? спитав Страйк, не зважаючи на нього і звертаючись натомість до тендітної жіночки середніх літ, у старому брунатному пальті, яка присіла на диван.
Леонора Квайн, озвалася та; треноване вухо Страйка розпізнало вимову, характерну для Вест-Кантрі.
Страйку, в мене сьогодні ще купа справ, заявив Бейкер.
Без запрошення він рушив до кабінету. Коли Страйк не пішов за ним, статечність Бейкера трохи похитнулася.
Гадаю, в армії такої непунктуальності вам не пробачали, містере Страйк. Будь ласка, підійдіть.
Страйк ніби не почув.
Що конкретно ви хотіли, щоб я для вас зробив, місіс Квайн? спитав він у погано вдягненої жінки на дивані.
Ну, мій чоловік...
Містере Страйк, у мене ще одна зустріч менш ніж за годину! голосніше гукнув Вільям Бейкер.
...ваша секретарка сказала, що все зайнято, але я сказала, що можу почекати.
Страйк! гукнув Вільям Бейкер, ніби наказував собаці підійти.
Робін, загарчав виснажений Страйк, якому нарешті урвався терпець. Випишіть містерові Бейкеру рахунок і видайте йому справу; там є всі останні матеріали.
Що? не повірив своїм вухам Вільям Бейкер і повернувся до приймальні.
Він вас кидає, вдоволено пояснила Леонора Квайн.
Ти не закінчив роботу, заявив до Страйка Бейкер. Ти казав, там були ще якісь...
То хай хтось інший її вам закінчить. Хтось, кому підходять клієнти-хами.
Все в офісі ніби скамяніло. Робін з деревяним обличчям вийняла з шафки папку зі справою Бейкера і передала її Страйкові.
Так як ти смієш!
У папці багато корисних матеріалів, які суд візьме до уваги, сказав Страйк, передаючи папку директору. Своїх грошей воно вартує.
Але ти не закінчив...
Головне, що з вами закінчив, влізла Леонора Квайн.
Стули пельку, дурепо... почав був Вільям Бейкер, а тоді відступив на крок, бо Страйк зробив півкроку вперед. Ніхто не зронив і пари з вуст. Колишній військовий раптом почав забирати удвічі більше місця, ніж за кілька секунд до того.
Присядьте в мене в кабінеті, місіс Квайн, тихо запросив Страйк. Жінка так і вчинила.
Гадаєш, ти їй по кишені? вишкірився Вільям Бейкер, відступаючи і кладучи руку на ручку дверей.
Оплата моєї праці договірна, пояснив Страйк, якщо клієнт мені подобається.
Слідом за Леонорою Квайн він зайшов до свого кабінету і хряснув дверима.
3
Авжеж, погодився Страйк, такий.
Попри свіжий колір обличчя, на якому майже не було зморщок, і чисті білки блакитних очей, Леонора Квайн на вигляд мала років пятдесят. Тонке, негусте посивіле волосся трималося в зачісці на двох пластикових гребінцях, а окуляри, крізь які вона дивилася на світ, були старомодні, у завеликій пластиковій оправі. Її пальто, хоч і чисте, було, напевно, придбане ще у вісімдесяті: підплічники, великі пластмасові ґудзики.
Тож ви прийшли через свого чоловіка, місіс Квайн?
Так, відповіла Леонора. Він зник.
Давно його немає? спитав Страйк, автоматично тягнучись по записник.
Десять днів, відповіла Леонора.
Ви зверталися до поліції?
Мені не треба поліції, нетерпляче озвалася жінка, ніби вже втомилася пояснювати, в чім річ. Я їм уже дзвонила колись, і тоді на мене всі сердилися, бо він просто проводив час із другом. Оуен іноді просто зникає. Він письменник, додала вона таким тоном, ніби це все пояснювало.
Тобто, він раніше уже зникав?
Він емоційний, похмуро пояснила Леонора. Часто десь зникає на день, але тут минуло вже десять, і я знаю, що він засмучений, але мушу повернути його додому. В нас Орландо, я маю справи, я маю...
Орландо? перепитав Страйк, переносячись утомленим розумом на курорт у Флориді. Він
сам не мав часу поїхати до Америки, а Леонора Квайн у своєму старезному пальті не схожа була на людину, здатну купити йому квиток.
Наша донька, Орландо, пояснила Леонора. За нею потрібно доглядати. Поки я тут, з нею сидить сусідка.
У двері постукали. Робін устромила у приміщення золотаву голову.
Хочете кави, містере Страйк? А ви, місіс Квайн?
Коли вони замовили чай і каву й Робін пішла, Леонора провадила:
Вам не знадобиться багато часу, бо я гадаю, що знаю, де він, просто не можу дізнатися точну адресу, а на мої дзвінки ніхто не відповідає. Вже десять днів минуло, повторила вона, і він нам потрібен удома.
Страйкові ідея за таких обставин звертатися до приватного детектива видалася вкрай екстравагантною, надто у світлі того, що зовнішність жінки аж дихала злиднями.