Буряни?
Так, буряни.
Я вказую на інші знімки:
Решту я погрупував за іншими критеріями.
Показую на світлини з літньою жінкою та на ті, що, як мені здалося, з ними повязані:
Тут пошкоджений обєктив. Це помітно в нижньому куті, де прямі лінії.
Я беруся за інший стос.
Тут чітко видно відбитки, які опинились на цифровій версії знімка після використання сканера. Мабуть, із девяностих.
Мабуть, повторює Ґленн, похитуючи головою.
У двері стукають. Хтось просить Ґленна вийти в коридор.
Я перепрошую, каже він і виходить з кімнати.
До мене долинають звуки розмови, та слів не розібрати. Мені цікаво, та я намагаюся зберігати байдужий вигляд, позаяк за мною досі стежить камера.
Детектив Ґленн повертається і дещо розслаблено завалюється у крісло.
Докторе Крей, можна дати вам одну пораду?
Впевнений, вона буде мені корисна.
Якщо ще коли-небудь потрапите в подібну ситуацію, боже збав, не кажіть ані слова, доки вам не дадуть поговорити з адвокатом.
Він постукує по стосу світлин.
Моторошна штука. Я б навіть сказав, це підстава висунути підозру.
Я лише казав правду.
Я помітив. І ледь собі не нашкодили. До речі, мені цікаво, чому ви завагались зі знімком травми голови.
Отже, це фото ви показали мені невипадково?
О так, киває він. Я хотів побачити вашу реакцію відразу чи, навпаки, бажання почати себе торкатися.
І я завагався...
Так. Подібна реакція буває в поліціянтів і лікарів.
Я був парамедиком.
Він зводить брови:
Справді?
Так. Але завагався не через це. Я дивився, як кров просочилася на білу замазку між плитками. Це нагадало мені кістку.
Ґленн примружує одне око.
Кістку? Дивний ви. Не знаю, чи й усвідомлюєте наскільки.
Він проводить рукою над світлинами.
Хочете дізнатись, що здалося мені найцікавішим?
Ще б пак.
Ви ані слова не сказали про тіла. Говорили про все, окрім них.
Навіть я змушений визнати, що це дещо дивно.
Гадаю, люди не моя галузь знань...
Він усміхається.
Я в курсі.
Отже... я можу йти?
Ви могли піти, коли заманеться. Формально вас не брали під арешт.
Я з підозрою зиркаю на двері.
Коли ви кажете, що я можу йти, говорю, я справді можу йти? Чи ви знову хочете подивитись на мою реакцію на... чим би воно, на бога, не було?
Ви можете йти. Ви не той, хто нам потрібен.
Не той? То, може, розкажете мені тепер, у чому річ?
Так, професоре. Певний час ви були головним підозрюваним у розслідуванні вбивства. Окружний прокурор вже обмірковував, яку краватку надіти на вашу смертну кару.
Він знову зиркає на камеру, потім стишує голос.
Щодо таких справ вони тут іноді надто нервують. Хотіли взяти вас якнайскоріше, щоб не втратити доказів вашої провини.
Я аж заціпенів.
Мене? Але чому?
Відповідь переді мною, на знімках, та я буваю настільки відірваний від реальності, що не в змозі провести прямих паралелей.
Жартуєте? Ви просто мрія, а не підозрюваний. Геній-відлюдько. Прийшли сюди з розповідями про надхижаків. Усе йшло аж надто добре.
Я відчуваю, як від його слів у мене палає шкіра. Ґленн розслаблений, проте я хвилююся: а що, як він лише продовжує гру?
Він помічає мій дискомфорт.
Ні, справді, говорить, вказуючи на двері, можете йти хоч зараз.
Я повертаю голову до дверей, очікуючи побачити озброєних охоронців, готових вивести мене.
Якщо це гра, то я не розумію, чого від мене вимагають. Не знаю, що ви хочете почути.
Вибачте, докторе Крей. Я розумію, все це трохи збиває з пантелику.
На мить я уявляю, який, певно, маю вигляд. Коли я працював екстреним медичним техніком, то постійно мав справу з людьми у стані шоку. Саме так я зараз почуваюся.
Мій погляд падає на верхній знімок. У кадрі звисає рука жінки, ніжна, майже витончена, з кінчиків пальців стікають червоні краплини. Її долоні замазані землею та власною кровю.
Я розкладаю на столі інші знімки й знову проглядаю їх.
За словами детектива Ґленна, я звернув увагу на все, окрім людей.
Тож звертаю тепер.
Знімку її обличчя немає.
Тепер усе стає на свої місця. Я розумію, чому я тут.
На мої плечі падає геть інший тягар. Після тривалої паузи я підводжу погляд на Ґленна. Він уважно за мною стежить.
Я збираюся з силами, аби сказати те, чого казати не хочу:
Я її знаю...
Розділ 6 Польові роботи
Джуніпер Парсонс.
Я не реагую, а це, підозрюю, промовистіше за будь-які слова. Спочатку я боявся, що він назве імя когось близького мені а таких не дуже багато. Рука на знімку могла належати з півдесятка жінок, з якими я працював, чи доньці моєї знайомої.
Єдина жінка, з якою я останнім часом був близький, якщо так можна сказати, це Елісон. Певен, що її руку я впізнав би одразу. Я провів багато ночей, пестячи її запястя, сплівши її пальці зі своїми, доки ми говорили про все на світі від старих пригодницьких комедій Боба Гоупа до запаху пустельного повітря в Гобі.
Якби на фото була вона, спершу моє тіло видало б якусь примітивну фізіологічну реакцію розширені кровоносні судини, мурашки по шкірі, спазм у животі.
Просто зараз я відчуваю нетривале полегшення, позаяк її імя знайомим не здається. Нетривале, бо вища емоція коли наш соціальний мозок підказує, як слід почуватися, відштовхуючись від внутрішніх, а не зовнішніх переживань, стверджує, що я маю почуватися винним. Винним, мов покараний