І, відкидаючи цей мізер своїх знань, гадаю, провина в тому, що сталося з Джуніпер, може бути й моєю.
Детектив Ґленн робить дзвінок, а я сиджу й дивлюся на простягнену руку нещасного дівчати.
Її пальці назавжди скоцюрбились в агонії, коли тіло припинило виробляти коензими, які запобігають застиганню мязів, що його ми кличемо трупним задубінням.
У семестрі так багато годин, за які можна навчити студентів найважливішого. Я без кінця створював різноманітні плани уроків, намагаючись виокремити лише те, що здавалось мені критично значущим. При цьому я якось знаходив час і давав їм грати в відеоігри на екрані лекційної зали показуючи, яким гіповим я можу бути, і навчаючи, що навіть цифрова екосистема може існувати за новоствореними правилами.
Тепер я шкодую, що витрачав стільки часу на ті нісенітниці чи на дні кіно, коли ми дивилися фільми на кшталт «Аватара» і намагались раціоналізувати життєвий цикл інопланетян.
Я мав би навчати їх виживання.
Відеоігри та кіно це потурання власному егоїзму. Я ніколи не був популярним викладачем, що вміє влучно пожартувати чи просто побазікати зі студентами. Я часто буваю відірваним від реальності, тримаюся одинаком. Ці так звані втішні методи викладання це мої спроби показати, що існує звязок між крутими речами в їхньому житті та світом, у якому живу я.
Дивлячись на знімки нещасної Джуніпер, я відчуваю себе дурнем, мов викладач історії, що приперся в аудиторію в костюмі Капітана Америки.
Я мав би навчати її та її одногрупників безпеки, а не щосили боротися за їхню прихильність.
Джуніпер не мала йти туди сама. Слід було комусь повідомити. Вона мала захопити з собою зброю. Мала зробити все те, чого не роблю я сам...
Імпульсивна, допитлива й забудькувата, вона могла дізнатись від мене більше, ніж їй було варто.
Докторе Крей? З вами все гаразд? питає Ґленн.
Я усвідомлюю, що зібрав шість світлин Джуніпер докупи і притиснув їх до себе. Мені стає ніяково, і я кладу їх назад на стіл.
Перепрошую, я відсовую стілець. Мабуть, мені краще піти. Якщо ви не проти.
Так, звісно.
Ґленн встає і прямує до дверей, щоб відчинити
їх мені. Перш ніж повернути ручку, він зупиняється.
Я щойно розмовляв телефоном зі Службою рибних ресурсів та диких тварин. Вони відправили сюди свого найкращого ловця. Ми впіймаємо цього звіра. Якщо це хоч якось вас розрадить.
Я відповідаю слабкою посмішкою.
Ми обоє знаємо, що не розрадить. Ведмідь просто був ведмедем, я роблю глибокий вдих, та повітря не хоче рухатись усередину. Їй слід було краще підготуватися.
Не нарікайте на неї, відповідає Ґленн.
Я підводжу погляд. Мої слова лаконічні та сповнені ненависті до себе.
Я нарікаю не на неї.
Розділ 9 Північ
У дверях номера досі тріснута рама в тому місці, де їх висаджував спецпідрозділ. Варто було би, мабуть, попросити переселити мене в інший, та мені байдуже.
Я зачиняюся в номері й замикаю двері на ланцюг, щоб не теліпалися. Ліжко досі розстелене, та, здається, подушки хтось совав. Якби мене спитали, я б сказав, що хтось провів по них липучим роликом, збираючи волосся. Підозрюю, шукали не лише кров Джуніпер. Шукали будь-які її сліди.
Доки ми з детективом Ґленном розмовляли, лаборантка проводила побіжний огляд знайденого.
Якби вони виявили на моїх простирадлах чи в зливі душу довгу каштанову волосину, готовий закластися, що Ґленн би невинно запитав, ночував я сам чи мав компанію. Таким би був перший крок, щоб зясувати, чи я не брехун і не потенційний убивця.
Я впевнений, що Ґленн уважно мене оцінював, аж доки я не полишив відділок. Він зустрічав сотні, а може, й тисячі винних. Певен, він знає, на що слід звертати увагу. Кожен із нас унікальний, однак реагуємо ми всі більш-менш однаково.
Мене легко можна назвати неемоційною людиною. Та, гадаю, такий я і є, якщо говорити буквально.
Коли помер батько, я з відкритого хлопця, щоб не сказати екстраверта, перетворився на відлюдька. Мати відправляла мене до кількох психологів. Усе переймалася, що я неправильно даю раду своєму горю.
Сидячи в їхніх кабінетах, я міг висловлювати свої почуття лише в стилі «так-чи-ні». Коли один із психотерапевтів, доктор Блейклі, дав мені письмовий тест із конкретними запитаннями про мої почуття, раптом те, що відбувалося в моїй голові, прояснилося принаймні для Блейклі й мене самого.
Блейклі всадовив поруч мою матір і прямо сказав їй, що я даю собі раду краще, ніж можна було очікувати. Я не соціопат і не позбавлений почуттів. Я лише не виявляю внутрішніх переживань чи навіть не розпізнаю їх так, як це роблять інші люди, або за той самий час.
Проблема в тому, що ми очікуємо емоційної складової почуттів. Люди соціальні примати, і наш досвід має якось проявлятися, щоб його розпізнавали інші.
Мати ніколи не бачила, як я плачу. Я вважав, що саме це її й непокоїть і саме тому вона відправляє мене до різних терапевтів. Коли я трохи підріс і вже мав перевагу власного бачення плюс трохи інформації, якою зі мною поділився її другий чоловік, Девіс, я нарешті зрозумів, чому вона постійно шукала іншої точки зору.