Про що?
Ие знаю, зі смішком відповіла Шарлотта. Ти вигадай.
Страйк знав, що це за настрій. Вона випила півпляшки вина чи пару келишків віскі. В такі
пяні моменти навіть не пяні, просто алкоголь помякшував її зявлялася Шарлотта чарівна й навіть весела, ще не агресивна, не плаксива. Під кінець їхніх заручин Страйк якось був замислився (вроджена чесність підштовхнула його визнати факти й поставити важкі питання): чи адекватна людина бажатиме собі дружину, яка буде постійно трохи напідпитку?
Ти мені не передзвонив, мовила Шарлотта. Я лишила повідомлення твоїй Робін. Вона не переказала його тобі?
Переказала.
Але ти не передзвонив.
Чого тобі треба, Шарлотта?
Здоровий глузд підказував, що слід кинути слухавку, але Страйк притискав телефон до вуха, слухав, чекав. Довгий час ця жінка була для нього мов наркотик чи ліки ні, радше не ліки, а хвороба.
Цікаво, мрійливо сказала Шарлотта. Я подумала, що вона може й не сказати тобі.
Страйк промовчав.
Ви двоє ще разом? Вона гарненька. І завжди поруч, завжди під рукою. Так зруч...
Нащо ти дзвониш?
Я ж сказала хочу поговорити з тобою... знаєш, який сьогодні день? Перший день народження двійнят. Потуркотіти над ними збіглося все сімейство Россів. Оце вперше за цілий день я лишилася на самоті.
Страйк, звісно, був у курсі, що Шарлотта народила двійню. Було навіть оголошення в «Таймзі», бо Шарлотта вийшла за аристократа, чия родина завжди повідомляла про народження, шлюби та смерті у відповідних колонках. Страйк, звісно, не читав тих новин. Інформацію йому переказала Ільза, і Страйк негайно згадав слова, які понад рік тому сказала йому Шарлотта за столиком у ресторані, куди обманом його заманила.
«Я витримую цю вагітність тільки завдяки думці, що коли вони народяться, я зможу піти».
Але діти народилися недоношеними, і Шарлотта їх не покинула. «Дитина виходить з твого тіла. Чоловікові цього не зрозуміти». За минулий рік було два такі пяні дзвінки до Страйка обидва пізно ввечері. Перший він обірвав за кілька секунд, бо паралельно подзвонила Робін. Під час другого Шарлотта сама за кілька хвилин раптом поклала слухавку.
Ніхто не уявляв, що вони виживуть, знаєш? говорила тепер Шарлотта. Це, пошепки додала вона, диво.
Якщо в твоїх дітей день народження, не буду тебе затримувати, сказав Страйк. Добраніч, Шар...
Не йди, раптом зажадала вона. Будь ласка, тільки не йди.
«Кинь слухавку», порадив Страйкові внутрішній голос. Він не кинув.
Вони сплять, міцно сплять. Вони не знають про свій день народження, це все якась фантасмагорія. Роковини того кошмару. То було так бридко, мене розрізали...
Мені час, сказав Страйк. Маю справи.
Будь ласка, мало не завила Шарлотта. Блуї, я така нещасна, ти просто не уявляєш, як мені погано...
Ти заміжня жінка, мати двох дітей, грубо відповів Страйк, а я тобі не особистий психотерапевт. Якщо дуже треба, є анонімні служби допомоги. Добраніч, Шарлотто.
Він поклав слухавку.
Дощ періщив, торохкотів по темних шибках. З відкладеної книжки дивилося перевернуте обличчя Денніса Кріда. Його очі зі світлими віями, здавалося, і далі дивилися прямо, попри те, що фото лежало догори дригом. Від того ставало неспокійно ніби ці очі були живі.
Страйк знову розгорнув книжку та продовжив читати.
9
Вперше в житті Робін прокинулася девятого жовтня і не відчула радісного збудження тільки дивну пригніченість. Сьогодні їй виповниться двадцять девять років і це число звучало дивно. Це була не так віха, як попередження: «Наступна зупинка ТРИДЦЯТЬ». Лежачи на самоті у двоспальному ліжку в орендованій квартирі, Робін згадала, що сказала
їй улюблена кузина Кеті, коли Робін минулого разу приїжджала додому й допомагала її дворічному синові ліпити з пластиліну монстрів і катати їх у машинці.
Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми.
Тут Кеті побачила на обличчі Робін щось таке, що пожалкувала про свої слова, й поспішно додала:
Не в поганому сенсі! Ти здаєшся дуже щасливою. Вільною! Чесно, додала Кеті нещиро, іноді я тобі заздрю.
Робін жодної секунди не жалкувала про розірвання шлюбу, в якому під кінець була глибоко нещасною. Вона досі могла пригадати той стан (який, на щастя, більше не вертався), коли все навколо здавалося безбарвним при тому, що вони мешкали в чудовому місці: капітанський будинок у Дептфорді, де вони з Метью розійшлися назавжди, був дуже красивий, але навіть дивно, як мало з того життя їй запамяталося. Робін пригадувала тільки мертвотний стан, у якому перебувала в тих стінах, постійне відчуття провини й відрази, а ще жах відкриття: вона повязала своє життя з чоловіком, якого не кохає, з яким не має нічого спільного.
Втім, нинішнє життя, яке Кеті так легковажно назвала вільним і щасливим, було не зовсім таке. Досі Робін кілька років спостерігала, як Страйк ставить роботу вище за все інше власне, діагноз Джоан став першим випадком, коли він передав свої завдання іншим і зробив пріоритетом щось, відмінне від роботи. А тепер і сама вона з головою поринула в роботу, яка стала для Робін майже всепоглинущим захопленням. Нарешті вона жила тим життям, про яке мріяла, відколи пройшла через скляні двері Страйкового офісу; але тепер Робін розуміла й те, який потенціал для самотності ховає єдина всеохопна пристрасть.