Ікебана
Iсторія і філософія
Юлія Нелідова
© Юлія Нелідова, 2022
ISBN 978-5-0056-2923-4
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Присвячується Панченко Ю. Ю.,людині, яка мененадихає.Композиція в стилі Сьока Сьофутай з півоній.
Автор: Нелідова Ю. М.
Танабата-нана-сю. Автор: Нелiдова Ю. М.
Що таке ікебана?
"Ікебану робіть ногами»Давнє повчання
Ікебана це японське мистецтво розстановки квітів. Воно засноване на дбайливому і уважному ставленні до природи. Слово «ікебана» означає «оживляти квіти». Цей термін закріпився за мистецтвом складання квіткових композицій після 1955 року і узагальнює всі школи і напрямки, як традиційні, так і авангардні. Також існує поняття кадо:1, або шлях квітки. Воно з'явилося в середині XIX століття з напрямку хана ітідо: (єдиний шлях квітки), що сформувався в епоху Муроматі (13361573), і має більш вузьке, філософсько-естетичне значення. Рослини знаходять друге життя у вигляді творів мистецтва. У той же час ікебана символізує швидкоплинність життя, адже композиції недовговічні. У наш час, як правило, їх зберігають у вигляді фотографій.
Ікебана тісно пов'язана з японським поняттям кісецукан. Воно означає «Відчуття сезону» і дуже цінується в Японії. Японці здавна звертали пильну увагу на зміну пір року. Наприклад, для кожного періоду існували певні забарвлення кімоно, які можна було носити. Протягом усього року японці традиційно вибираються на природу, щоб помилуватися їй. Навесні це ханами (милування квітами), взимку юкімі (милування снігом), восени цукімі (милування Місяцем), і момідзімі (милування кленами). Не дивно, що в ікебана прийнято використовувати тільки ті квіти і рослини, які характерні для пори року за вікном. Майстри ікебана намагаються створити таку композицію, яка буде відображати поточний час року і перенесе шматочок природи всередину будинку. Це важливий момент композиції, який ніколи не залишається неоціненим.
«Ікебану робіть ногами» ці слова здавна передаються з вуст в уста в школах ікебана. Їх сенс полягає в тому, що нам необхідно на своїх ногах підніматися в гори, виходити в поле, для того щоб своїми очима побачити, в яких умовах перебувають рослини, дізнатися і зрозуміти їх характер. Стелиться чи потрібне нам рослина по землі, ховаючись від сонця, або варто багнетом, не боячись ні вітру, ні дощу? Від цього буде залежати і характер нашої композиції. Пройшовшись по місцях проживання рослин, зрозумівши їх природу, придивившись, ми оживляємо квіти, спираючись на розуміння історії та індивідуальності кожної рослини.
Ікебана-це пожвавлення квітів. Це не створення форми, яку нам захотілося зобразити. Рослини вже мають одну неповторну форму. Гарненько розглянувши їх і якомога менше змінюючи, ми підкреслюємо їх природну красу, яка в той же час відображає наші думки і почуття ось, що важливо. Тому, привівши в порядок свої думки, спочатку необхідно подумати: «що я хочу висловити, передати своєю композицією зараз? І яка техніка, рослини, ваза підійдуть для цього найкраще?» І потім приступати до роботи.
Є таке японське вираз: «Глибина таїться в малому». Коли ми відкидаємо все зайве, залишається те небагато, що зберігає наші найглибші думки. Ставлячи ікебана, ми намагаємося прибрати все зайве, щоб підкреслити особливі вигини рослин, форму листя та інші особливості. Ікенобо Сенкей у своєму творі «Cправжня витонченість» писав:
«Про мистецтво ікебана зазвичай думають як про копіювання природних форм рослин, як вони ростуть в полях і горах. Однак ікебана не є ні копією, ні мініатюрою. В ікебана ми аранжуємо одну маленьку гілку і одну квітку в безмежному космічному просторі і нескінченному часі, і ця робота вміщує всю душу людини. У цей момент Єдина квітка в нашій свідомості символізує вічне життя.»
Порожній простір відіграє велику роль в композиції і є її частиною, разом з вазою, водою в ній, світлом і т. д.
Красуні та ікебана з бамбуком. Автор: Огата Гекко, 1896 р.
Перша школа ікебана і основні стилі
«Коли пан Ікенобо ставить хоча б одну вазу Татехана, я хочу вчитися через неї будь-якими способами».
Тако Токитака, самурай, XVI ст.
Найдавнішою традиційною школою ікебана вважається школа Ікенобо. «Ікенобо» це прізвище багатовікової династії настоятелів храму Роккакудо, або Сіундзан Тьоходзі, в Кіото. Храм був побудований в 587 році за наказом принца Сьотоку (574622) з метою шанування богині милосердя Ньоірін Каннон. Початок династії Ікенобо пов'язано з ім'ям політичного діяча періоду Асука (538710) Оно-но-Імоко, який служив імператриці Суйко (554628) і принцу Сьотоку, при якому одним з його обов'язків стала щоденна установка квіткових підношень перед буддійськими табличками з іменами померлих. Раніше такого звичаю не існувало в Японії. Оно-но-Імоко привіз його з Китаю, куди їздив в 603 році з політичною місією. Згодом принц став і сам покладати квіти до статуї богині Канон, і звичай закріпився в Японії.
Оно-но-Імоко був першим настоятелем храму Роккакудо і жив у хатині біля ставка на його території, за що і отримав прізвисько Ікенобо або «келія біля ставка». Все своє життя він продовжував встановлювати квіткові підношення два рази на день, вранці і ввечері. Згодом його спадкоємці стали отримувати прізвище Ікенобо і Імена, що починаються на Сен, як і прийняте в чернецтві ім'я засновника династії, Сенму. Ця традиція зберігається досі. Воно-но-Імоко вважається засновником мистецтва ікебана, а ставок, у якого він жив в сьомому столітті, існує по наші дні і розташовується на території храму Роккакудо. Ставок також відомий як місце, де любив купатися принц Сьотоку.
Настоятелі храму Роккакудо в той же час є іемото («глава дому») школи ікебана ікенобо, тобто керують школою, володіють секретами майстерності, присуджують звання і дають дозволи на викладання. Тільки іемото мають право при необхідності вносити зміни в традиційні техніки школи. На даний момент 45-м іемото школи є Сен'ей Ікенобо. 46-м іемото школи стане його дочка Юкі, яка прийняла буддійські обітниці в 1986-му році і отримала ім'я Сенко. У 2015 році вона поміняла ім'я офіційно. Сенко Ікенобо IV стане першою жінкою-настоятелькою храму Сіундзан Тьоходзі.
Мал. 1. Композиція в сувої Тьодзюгіга (XII століття)
Заснування школи Ікенобо відбулося в кінці періоду Муроматі (13331568), проте практика установки квіткових композицій тривала всі роки зі смерті Оно-но-Імоко, удосконалювалася і розвивалася в стінах храму Роккакудо і за його межами. Так, в поетичній антології Кокінвакасю 905 року Фудзівара-но-Йосіфуса згадує квіти сакури у вазі у государині Сомедоно, що надихнули його на написання вірша. У «Записках у головах» Сей Сенагон, написаних на початку XI століття, згадуються дві композиції з гілок сакури. Перша являє собою одну єдину гілку у великій вазі, а друга багато довгих гілок, що звисають вниз. Сей Сенагон описує вазу і помічає довжину гілок. В одному з сувоїв Тьодзюгіга середини XII століття є зображення квіткового підношення божеству (мал. 1). У сувоях Касуга Гоген Генкі 1309 року можна побачити багато ілюстрацій подібних підношень, а в сувої Бокіе Котоба 1351 року композицію міцугусоку.
Мiцугусоку являє собою три церемоніальних предмета, розташованих в певному порядку: свічник праворуч, пахощі по центру і квіткова композиція зліва (мал. 2). Гогусоку, композиція з п'яти предметів, виглядає наступним чином: в центрі розташовується чаша з пахощами, з боків від неї два свічника і по краях дві вази. У звичайні дні на вівтар встановлюється міцугусоку, а гогусоку ставиться тільки в особливих випадках, наприклад, в день переходу Будди в нірвану. Якщо ж розмір вівтаря не дозволяє розташувати на ньому гогусоку, дозволяється встановлювати міцугусоку. На церемоніальних вазах, кахин, є виступи і візерунки. Виступ на вазі, або «плавник», повинен розташовуватися спереду композиції, зображення півонії із зовнішнього боку (тобто зліва в міцугусоку або зліва і справа в гогусоку), зображення гліцинії поміщається з внутрішньої сторін (поруч з чашею з пахощами в міцугусоку або свічниками в гогусоку).