У широкому розумінні назва «Русь» використовується і під час характеристики двох синів Володимира – мучеників Бориса і Гліба: «подающа ицълениа дары Рускои землъ», «и еста заступника Рускои земли, и свътълника». А їхній брат-вбивця Святополк мріяв: «яко избью всю братью свою и прийму власть Рускую єдин».
Аналогічно використовують цю назву і в часи правління Ярослава Мудрого. Після смерті свого брата Мстислава 1036 р., як відзначає Лаврентіївський літопис: «перея власть єго Ярослав, и быс самовластець Рустъи земли».
Коли 1043 р. під час невдалого походу на Константинополь ескадра під проводом Володимира – сина великого князя київського – штормом була розкидана по морю, то частину кораблів викинуло на берег. Уцілілі після катастрофи воїни на чолі з Вишатою, які бажали повернутися додому, були захоплені візантійцями в полон. Сам князь «вьзратися в Русь. сьсъдавшися в кораблъ своъ». А осліплений в полоні Вишата через три роки був відпущений «въ Русь к Ярославу».
За часів цього славного князя назву «Русь» у широкому значенні використовували, як і за Володимира, а також під час характеристики церковних подій. Дві з таких подій стосуються 1051 р. Тоді: «Постави Ярославъ. Лариона митрополитомъ. Руси». І тоді ж Антоній на Афоні отримав чернечий чин, а ігумен монастиря наставляв його: «Иди в Рус(ь) опят(ь) и буди бл(а)гословение от С(вя)тыа Горы, якоже о тебе многи черноризьци имут быти», и бл(а)гословивъ ег(о) и отпусти, река ему: «Иди с миромъ». Пізніше «Антонии же прославлень быс(ть) в Рускои земли». Усі ці повідомлення стосуються південноруських літописів. А в Новгородському першому літописі «Руська земля» згадується лише 1016 р., коли була проголошена «Руська Правда».
Русь загалом присутня і в характеристиці печерської братії під 1074 р. у Лаврентіївському літописі, у якому мовиться про те, що після смерті Феодосія Печерського ігуменство перейшло до Стефана, а вмерлий був «такы черньцъ яко свътила в Руси сьяють». Тоді у святій обителі перебував «брат именемь Єремия. иже помняше крещнье Русьскыя».
Про великого князя київського як главу усієї держави повідомляє літописець, описуючи освячення печерського собору Святої Богородиці: «…благоверномъ князи Всеволодъ. державному Руския земля». Під 1090 р. у Іпатіївському літописі повідомляється про те, що Єфрем – переяславський єпископ – збудував у місті багато кам’яних споруд, серед яких було і «строенно банное камяно. сего же не было в Руси». Радзивіллівський літопис, повідомляючи про освячення вищезгаданого печерського храму, додає ще до характеристики Феодосія Печерського, що він молився за люд християнський і за землю Руську. Цього ж року помер митрополит Іоанн «сякого не было преже в Руси, и по немъ не будетъ». Про смерть згаданого видатного митрополита, але під 1089 р., повідомляє й Лаврентіївський літопис. У цьому ж зводі під 1093 р. йдеться, що 24 липня – «праздникъ Бориса и Глъба. єже єсть праздникь новый Русьскыя земля».
Ще один цікавий факт, який знайшов відображення в усіх згаданих літописних списках: нашестя на давньоруські землі «прузів» – сарани. На півдні така екологічна біда зафіксована під 1094 р., а в Новгородському першому літописі – під 1095 р. І хоч цей природний негаразд начебто був трагедією для всієї країни, звичайно, він стосується південних територій за біологічними особливостями розселення цих комах. Хоча опосередковано впливав і на життя в північних районах – зменшення запасів хліба. Тому, як і напади кочівників на землі Русі загалом, нашестя сарани на всю східнослов’янську територію варто трактувати лише умовно, пам’ятаючи про регіональну специфіку.
Про Русь у широкому значенні мовиться в «Поученії» Володимира Мономаха, що увійшла як частина до Лаврентіївського літопису і була зафіксована під 1096 р. Звертаючись до читача видатний діяч Київської Русі закликав: «Русьскы земли не погубити», «понеже не хочю я лиха, но добра хочю брати и Русьскъи земли». У цьому ж літописі, як і в Іпатіївському, під 1104 р. повідомляється: «приде митрополитъ Никифоръ в Русь». А 1115 р. Новгородський перший літопис, як старшого, так і молодшого ізводів, сповіщає: «Съвъкупишася братья Вышегородї: Володимиръ, Ольгъ, Давидъ и вся Руськая земля».
За часів князювання Мстислава Великого було заслано до Константинополя двох князів, які не відгукнулися на його заклик боронити Руську землю, коли «налегли Половци на Роусь». У цьому випадку він вів себе, як його батько Володимир Мономах, який «много пота оутеръ за землю Роускоую». Так прокоментував Іпатіївський літопис цю каральну акцію під 1140 р.
З широким розумінням розглянутого терміна пов’язана і згадка Іпатіївського літопису під 1147 р. про поставлення Ізяславом митрополитом ченця із Зарубського монастиря Клима Смолятича «бъ бо черноризечь скимникъ и бы книжникъ. и философь. так якоже в Роускои земли не бяшеть». А в наступному 1148 р. в тому самому літописі, у зв’язку з черговими міжкнязівськими чварами, звучали заклики: «доколі хочемъ Роускую землю гоубити», «Роускыя дъля земль. и хрстыян деля и всеє Роускои земли оумираса».
Доволі цікавий історичний епізод трапився 1148 р., про що повідомляє Іпатіївський літопис. Тоді в Смоленську відбулася зустріч між Ізяславом, який правив у Києві, та його братом Ростиславом перед походом на Юрія Долгорукого, який сидів на князівському столі в Суздалі. У присутності смолян брати обмінялися подарунками: «Изяслав да дары Ростиславоу что о Роускыи землъ и о всих церьских земль. а Ростиславъ да дары Изяславоу что от верхьнихъ земіль. и от Варягъ». Існує думка, що «верхньою землею» називалася Новгородська земля; «цесарські землі» – то були території, що належали цесареві (так тоді нерідко називали великого князя Київського); «варязькі» – очевидно це землі, де колись осіли варяги (Літопис руський, 1989, с. 71, 219). У цьому випадку можна константувати, що у верхів’ях Дніпра і містилася контактна зона між Північною і Південною Руссю. Але слід нагадати, що жителі східнослов’янської півночі стабільно називали свій регіон «Новгородская область».
Якщо просуватися далі за роками, то серед загальноруських подій слід виділити повідомлення Іпатіївський літопис під 1156 р. про смерть відомого новгородського архієпископа: «то бо Нифонть. епскопъ был поборникъ всей Рускои земли». Він, зокрема, відзначився тим, що відмовлявся служити з Климом Смолятичем у зв’язку із відсутністю благословення останнього з Константинопольської патріархії. А під 1164 р. у тому самому літописі повідомляється про прибуття «в Русь» митрополита Івана. Аналогічне повідомлення міститься в Новгородському першому літописі старшого ізводу під 1167 р., коли «в Русь» приходить митрополит Констянтин. З церквою пов’язана і згадка в Лаврентіївському та Радзивіллівському літописах під 1169 р. про те як ще Володимир Святославич «даль бъ десятину цркви той по всей Рускои земли».
Про Русь загалом говориться в проханні до Святослава Ізяславича 1159 р., щоб він не ходив тоді в один зі своїх походів заради добра і тиші в землі Руській. Аналогічно звертався до вбитого 1175 р. Андрія Боголюбського киянин Кузьмище: «Ты же страстотерпьче. молися ко всемогущему Богу, о племени своемь и о сродницъхъ и о землі Рускои. дати мирови мирь». Але, як відомо, за життя цей князь ніяк не думав про мир і спокій в Руській землі. Коли 1079 р. у Новгороді Великому помер князь Мстислав, то за ним сумувала вся Новгородська земля, бо він завжди виходив переможцем у боях і був готовий померти за християн та Руську землю: «не бъ ба тоъ землъ в оуси которая же его не хотяшеть ни любяшеть», а тому «плакашеся по немь земля Роуская». Зрозуміло, що і в цьому разі бажане видається за дійсне. Але наявність такого літописного повідомлення залишається фактом, який ми й фіксуємо.