Та процеси стабілізації зовнішніх кордонів на етапі ранньофеодальної монархії були настільки глибокими, що вони збереглися і в часи існування удільних князівств ХІІ–ХІІІ ст. (Рис. 4). Про це йтиметься і далі, а зараз перейдемо до конкретного територіального розгляду поняття «Руської землі» у його широкому значенні, використовуючи інформацію літописів.
У недатованих частинах літописних списків бачимо перші згадки про Русь, розселення на цих землях представників різних літописних племен, деякі географічні та історичні деталі. В цьому відношенні всі південноруські літописи за своїм змістом загалом перегукуються: куди з Русі течуть Дніпро і Волга, на яких річках і територіях осіли окремі племена. А в Першому новгородському літописі молодшого ізводу в недатованій частині акцент робиться на мудрість та щедрість перших князів, а також на те, що спочатку була Новгородська волость, а потім уже Київська.
Можна виділити події між 852 і 898 рр., коли «нача ся прозывати Руская земля»; варяги «срубиша город Ладогу», де сів сам Рюрик, його брат Синєус – в Білоозері, а ще один із братів, Трувор, – в Ізборську «и о тііхь Варяг, прозвася Руская земля». В Радзивіллівському літописі до Руської землі додається ще й Новгород. Південним літописним зводам не суперечить із цього приводу й коротка інформація в Новгородському першому літописі. Але на цьому свідчення про початкову Русь на півночі й закінчуються.
Рис. 4. Удільні князівства ХІІ–ХІІІ ст.
882 р., коли Олег сів княжити в Києві, «бъша оу него Словъни. и Варязи. и прочий прозвашася Русью». Тож дивне обернення північних прибульців на русів відбувається лише після того, як вони з’являються у Києві. До цього літопис іменує їх варягами, чуддю, словенами та ін. Середньовічний автор іще й підкреслює: «Поляне. яже нынъ зовемая Русь». Тенденція перенесення назви «Русь» в південні райони розселення східних слов’ян чітко фіксується в подальшій інформації про діяння Олега: після успішного походу на Константинополь-Царгород 907 р. руський князь вимагає данини «на Рускіє городы» – Київ, Чернігів, Переяславль, Полоцьк, Ростов, Любеч «и на прочая городы. и по тъмь бо городомъ. съдяху князыа. подъ Ольгом суще». Ні про Ладогу, ні про Білоозеро, ні про Ізборськ, і навіть про Новгород тут не йдеться (можливо, вони були серед інших градів). Русь як державна територія розглядається в договорі з греками 912 р., коли поточнюються конкретні деталі взаємовідносин між двома країнами: взаємодопомога під час морських катастроф біля Грецької та Руської земель; переміщення «в Русь» або «в Грекы» представників окремих категорій населення чи дії влади у зв’язку зі смертю когось із них на чужині тощо. Усе це вилилося в те, що сторони «сотвориша мирь. и уряд положиша межю Грецкою землею и Рускою».
Про Русь як державну територію йшлося і в часи Ігоря та Ольги, хоча в територіальному відношенні існують і певні нюанси. Так, у Іпатіївському літопису під 945 р. є повідомлення, що якраз тоді печеніги вперше прийшли на Руську землю і, уклавши мир із князем Ігорем, відійшли до Дунаю. Це зафіксовано і в Лаврентіївському та Радзивіллівському літописах, але там під 968 р. знову повторюється повідомлення про перший прихід цих кочівницьких орд на Русь при описі облоги Києва, де перебувала Ольга з онуками.
Тут варто відзначити, що інформація про напади кочовиків на Русь усе ж таки переважно стосується південних районів – у Полісся вони не заходили (відмічені лише окремі такі випадки). Основна зона їхнього перебування – степи.
Термінологія «Руська земля», «страна Руская», «Русь», начебто в широкому значенні, присутня в договорі Ігоря від імені східнослов’янської держави з Візантією 945 р. Але там само міститься уточнення, що купців утримувати в Константинополі варто у такому порядку – з Києва, Чернігова, Переяславля, а потім уже з інших міст. Серед статей цього договору, де руські і грецькі землі не конкретизовані у своїх межах, варто виділити ту, в якій мовиться про рибальство русів у гирлі Дніпра. «Корсуняни» – жителі Херсонеса, не повинні цьому заважати. Але водночас: «не имъють власти Русь, зимовати въ вустьи Днепра Белобережи. ни оу свтого Єльферия. но єгда придеть осень, да йдуть в домы своя в Русь». З цього можна зробити висновок, що в уявленнях візантійців (а жителі літописного Корсуня були тоді підданими імперії), а також русів, якраз десь у районі згаданого острова Ельферія – сучасної Березані на Дніпро-Бугському лимані – проходила межа територіальних інтересів обох держав в середині X ст. Розглянутий договір із руського боку був укладений «от Игоря и от всъхъ боляръ. И от всъх людии. от страны Руськия».
Про Русь загалом йшлося і під час перебування Ольги в Константинополі 955 р., коли вона, прощаючись з імператором, обіцяла, що коли повернеться «в Русь», то відішле йому численні дари. Так як і тоді, коли мова у княгині йшла про охрещення її сина Святослава: «аще Богь всхощеть помиловати роду моего, и земли Рускые».
За часів Святослава київська держава досягла найбільших розмірів у територіальному відношенні. Літописи зберегли свідчення про територіальне розуміння Святославом її меж. Мрію перенести столицю з Києва в Переяславець на Дунаї він пояснював так: «яко то есть среда земли моей, яко ту вся благая сходяться, от Грекъ паволокы. золото, вино, и овощи разноличьнии. и и Щеховъ. и из Оугоръ серебро и комони. изъ Руси же скора, и воскъ. и медъ. и челядь». Тобто Русь вбачалася лише як частина запланованої ним імперії, хоча в інших, більш конкретних ситуаціях, славетний князь-воїн виступав якраз від імені Руської землі, опирався на її структури. Перед битвою із супротивником в балканському поході він закликав: «да не посрамимъ землъ Рускіъ. но ляжемъ костьми [ту] мертвы, ибо срама не имамъ. аще ли побъг немъ срамъ имам».
Після перелому в русько-візантійському протистоянні Святослав заявляє своєму оточенню: «пойду в Русь, и приведу более дружины». Пізніше, оцінюючи несприятливу стратегічну ситуацію під час наради про заключення договору з імператором, князь пояснює власне бажання йти на мирні переговори тим, що Руська земля далеко, печеніги войовниче настроєні проти русів і нема звідки ждати підмоги. Тому варто укласти мир із візантійцями та взяти від них данину. Але якщо ті не виконають своїх обіцянок «то изнова изъ Руси съвокупивше воя множаиша. и придемъ къ Царюград». Ці відомості надають майже всі літописні зводи.
Після трагічної смерті Святослава на дніпровських порогах й династичних чвар між його синами 977 р. «Ярополк посади посадникъ свои в Новїгороде. и бъ володея єдинь в Руси».
Про Руську землю як державну територію кілька разів згадується під час висвітлення діянь Володимира у час його великого княжіння впродовж 980–1015 рр. Передусім це було пов’язано із двома – язичницькою та християнською – релігійними реформами 980 та 988 рр. Якщо в першому випадку чернець-літописець із сумом сповіщає: «и оскверниит требами земля Руская. и холмъ тъ» (мається на увазі встановлення на київській Горі пантеону богів на чолі з Перуном), то в другому це він робить із пафосом: «и сбыся пророчтво на Рускои земле», «Господь Ісусь Христосъ иже възлюби новый люди Рускую землю, и просвети ю крещениємъ».
Навіть вмовляння візантійських братів-імператорів, щоб їхня сестра принцеса Анна вийшла заміж за грізного київського князя, має своє державне пояснення: «єгда како обратить Богь Рускую землю в покаяние, а Гръчкую землю избавиши о лютыя рати». Інформацію південноруських літописів доповнює Новгородський Перший літопис: «Крестися Владимиръ и вся земля Руская; и поставиша в Киеве митрополита, а Новуграду архиепископа, а по инымъ градомъ епископы и попы и диаконы; и бысть радость всюду». А по смерті цієї непересічної особистості літописець відмічав: «колико добра створіль Рустъи земли крстивъ».