Кожна з релігій існує в системі «людина-суспільство-природа-культура», віруючий завжди виступає конкретним представником суспільних відносин певного соціокультурного типу, а також певної історичної спільноти. Водночас маємо враховувати, що у соціально стратифікованому (структурованому) суспільстві культура будь-якого великого людського колективу (етносу) не є однорідною. Вона представлена різними субкультурами, носії котрих посідають неоднакове становище в цьому етносоціальному організмі, можуть по-різному ставитися до зовнішніх імпульсів та чинити неоднаковий за силою вплив на ступінь їхнього сприйняття культурою етносу загалом. Виникнення згаданих культур було пов’язане з явищем соціального розшарування населення, виток цієї диференціації дослідники відносять до періоду розкладу первіснообщинного ладу й зародження майнової та соціальної нерівності. З виокремленням із первісного егалітарного (де всі рівні) суспільства, з одного боку, «багатих», «великих», «сильних», «кращих» людей, а з іншого – бідних общинників, котрі іноді навіть не мали змоги прогодувати себе та власні родини, розпочалося й становлення двох полярних субкультур в одній культурі етносу. Згадані субкультури здобули назви «елітарної» (офіційної, міської, дружинної) та «народної» (фольклорної, сільської) культур. При цьому не лише світосприйняття, а й загалом самоідентифікація різних прошарків давньоруського населення як елемент культури тих часів також не могло бути винятком із цього правила. Тому зазначене явище варто мати на увазі, пам’ятаючи, що різні духовні світи існували в історичному просторі паралельно, часто-густо навіть переплітаючись. Свідомість суспільства не була монолітною і не перебувала в статичному стані.
Запропонована увазі читача книжка, звичайно, не може охопити весь різноманітний спектр проблем, пов’язаних із цивілізаційним розвитком народів, які населяли територію України у часи Середньовіччя загалом та розвитком східнослов’янської цивілізації часів існування держави Русь зокрема. Такий розгляд у будь-якому разі не може бути вичерпним як через неосяжність самого матеріалу, так і через постійний розвиток історичних досліджень. Утім, автори, які взяли участь у підготовці цього видання, знайомлять читача з найбільш важливим та цікавим доробком у цій галузі, зокрема з результатами власних новітніх досліджень.
«Руська земля»
Руська земля – державна територія
Олександр Моця
«Київська Русь», або «Давня Русь», чи «Русь-Україна» – це кабінетні терміни. Усі вони з’явилися на основі розробки московськими книжниками XVІ ст., а пізніше М. М. Кармазіним, С. М. Соловйовим, В. Й. Ключевським та іншими дослідниками Російської імперії концепції про тривалу генеалогічну безперервність керівного в Москві князівського роду. Наслідком обґрунтування цієї теорії було виникнення термінів «Київська Русь», «Володимирська Русь», «Московська Русь» – за назвами центрів концентрації владних функцій. Але як дізнаємося за писемними джерелами, сучасники називали цю державу «Руська земля» або «Русь». У цьому відношенні найбільш цінними є Іпатіївський, Лаврентіївський літописи та Перший новгородський літопис старшого та молодшого ізводів, що найповніше зберегли літописання Х – ХІІІ ст., а також Радзивіллівський літопис, текстуально близький до Лаврентіївського.
Тут ми не торкатимемося питання щодо відношення до давньоруської спадщини правителів Московського царства. Говорячи про київський період історії середньовічних східних слов’ян, зазначимо, що центром Русі була територія Середнього Подніпров’я. Це зафіксував іще князь Олег, котрий 882 р., знищивши стару династію правителів Києва, об’єднав північні та південні території, а Київ назвав «матір’ю мiст руських».
Межі початкової «Руської землі», котра пізніше увійшла до складу Київської держави, на думку більшості дослідників, вкладалися в регіон між Сулою, Россю, Случчю, Горинню, Прип’яттю, середньою течією Десни, верхів’ями Сейму та Псла (Рис. 1). Час її формування, вірогідно, слід відносити до періоду хозарського ярма, котре слабшало протягом IX ст. (Насонов, 1951, с. 29, 42; Рыбаков, 1982, с. 71). Варто відзначити, що окрім цього центрального осередку майбутньої східнослов’янської держави, в останній чверті І тис. н. е. існували й інші: дулібсько-волинянський – в басейні Західного Бугу, вже згадана північна «Зовнішня Русь» – в районі Волхова, полоцький – в районі р. Полота й Західна Двіна, смоленський – на Верхньому Дніпрі, північно-східний – на Верхній Волзі (Рис. 2).
Подальші події, що тою чи іншою мірою впливали на формування території давньоруської держави, можна згрупувати в кілька хронологічних блоків:
– часи князювання Аскольда, Діра, Олега (перші десятиліття IX ст. – 912 рр.);
– часи князювання Ігоря, Ольги, Святослава (912–972 рр.);
– часи князювання Володимира та Ярослава (980–1054 рр.);
– до середини XII ст., після чого на Русі розпочинається період феодальної роздробленості.
Інформація про ці основні події міститься на сторінках давньоруських та деяких іноземних писемних джерел.
Ці дані неодноразово докладно вивчали різні дослідники, тож обмежимося переважно констатацією головних фактів.
На півночі східнослов’янської ойкумени в 862 р. Рюрик сідає в Ладозі, а після смерті своїх братів 866 р. стає володарем «Зовнішньої Русі» і ставить Новгород на р. Волхов. Майже через два десятки років (882 р.) Олег вирушає на південь і дорогою садовить своїх мужів у Смоленську та Любечі.
На півдні останні представники династії Києвичів – Аскольд і Дір – організовують 809 й 866 рр. військові походи на Північний Кавказ та Константинополь проти суперників у цих стратегічних регіонах – хозарів та візантійців. Ця політика продовжувалася і за Олега, коли він сів на престол в «матері міст руських» (за його ж висловом): на Кавказ було організовано походи 910 й 912 рр., а на столицю Візантійської імперії – 907 р. Унаслідок походів на древлян і сіверян, а також тиску на радимичів та зверхників інших племінних союзів, Олег починав контролювати конкретні мікрорегіони східнослов’янської території. Певною мірою тому, що це були епізодичні акції, що часто мали реальний ефект лише в часи збору данини – так званого «полюддя» (Рыбаков, 1982, с. 316–329) (Рис. З).
Рис. 1. «Руська земля» у вузькому значенні терміна: 1 – за П. П. Толочком, 2 – за А. М. Насоновым, 3 – за Б. О. Рыбаковым
Рис. 2. Київська Русь за часів князювання Аскольда, Діра та Олега (860–912 рр.): 1 – маршрути зовнішніх і внутрішніх походів руських князів; 2 – перехід «старих мадяр» у Карпатську котловину; 3 – напрями хозарської експансії; 4 – осередки ранньослов’янської державності; А – середньодніпровська «Руська земля», Б – дулібсько-волинське утворення, В – північна «Зовнішня Русь», Г – полоцька агломерація, Д – смоленська агломерація, Ж – північно-східна агломерація
Отже, можемо констатувати, що протягом цього історичного періоду говорити про якусь цілісність держави ще передчасно, а сама її територія більше нагадує цифру «8» і складається з двох половин. Північний і південний регіони «сходяться» на Верхньому Дніпрі (Рис. 2).
Швидко змінюється ситуація за часів князювання Ігоря, Ольги та Святослава (912–972 рр.). Тоді були укріплені основи тогочасного суспільства, а саме поняття великокнязівського роду вже почало означати лише сім’ю великого князя Київського та його найближчих родичів. Проте тоді й надалі мали вагоме місце військові походи за межі країни, а також на «внутрішні території» – проти сепаратистів. Яскравим прикладом може бути вбивство древлянами Ігоря й сватання до вдови їхнього князя Мала (місцеві зверхники продовжували вважати себе рівними з представниками київської влади). Тож звернемося до основних історичних подій.