Під час розгляду середньовічного періоду історії України не можна обійти південних сусідів східних слов’ян, одні з яких досягають державного рівня розвитку (населення Хозарського каганату), а інші майже впритул підійшли до формування цивілізаційних структур, але так і не змогли перейти через цей важливий історичний рубіж (печеніги, торки та половці).
На території сучасної України ще на межі III тис. до н. е. утворилися два провідних господарчо-культурних типи: осілих хліборобів у лісостеповій та поліській смутах й кочових скотарів у степовій. Цей детермінований природними умовами розвиток різних людських спільнот доповнювався міграційними процесами. У своїй основі представники першої із названих систем розвивали сільське господарство. Інша, кочівницька, система, котра значною мірою все ж таки протистояла осілій, зазвичай сприймається як агресивна, завойовницька. Утім, не все так просто. Із самого початку східні слов’яни та степовики перебували в різноманітних тісних контактах і доволі активно впливали один на одного в різних сферах життя. Якась частина номадів навіть була асимільована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя у новому регіоні проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважній більшості бажали залишатися тут назавжди. Та існувала й принципова відмінність: вихідці із Північної Європи були поступово асимільовані місцевим населенням, а основна ж маса кочівників зберегла в давньоруські часи власну етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній мапі України. Але без врахування відносин зі степняками складно в усьому обсязі зрозуміти історичні процеси розвитку першої східнослов’янської держави.
Про кожен із таких народів-сусідів слов’ян мова піде далі, а тут варто зупинитися на основному в цьому разі питанні – проблемі так званого Великого або ж Степового Кордону, визначити зону тривалого контакту, в межах якої відбувалися безпосередні взаємозв’язки між представниками кочових та землеробських народів. Поняття такого Кордону є одним із найважливіших для розуміння як усього людства загалом, так і специфіки вітчизняної історії зокрема. Адже від часу раннього розподілу народів на землеробів та кочівників виник і перший Великий Кордон, схожі риси з котрим зафіксовано на рубежах стародавнього Єгипту, північного Китаю, а також на Українському Придніпров’ї.
З географічного та кліматичного боку Степ був цілісним рівнинним регіоном, придатним для рільництва, скотарства та основних промислів (мисливство й рибальство) по всій своїй площі. Але через тривалу й при цьому доволі виснажливу конкуренцію представників «плуга» із суперниками-кочівниками, які хвиля за хвилею накочувалися з території Азії, освоєння цього простору потребувало непомірних зусиль як від перших (щоб опанувати Поле й переконливо закріпитися на узбережжі), так і від других (щоб не випускати осілих із лісової зони). Тому межа поширення впливу тієї чи іншої цивілізаційної системи щоразу залежала від балансу сил й періодично змінювала власні координати. А це, безумовно, варто зараховувати до ключових особливостей тутешнього Кордону. Власне, Великий Кордон не міг не виникнути між представниками двох різних господарських систем, котрі, своєю чергою, символізували Схід і Захід у глобальному розумінні цих термінів.
Утім варто наголосити, що наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е. численні та різноманітні контакти між землеробами й кочовиками відбувалися по всій широкій зоні Лісостепу. При тому вони інколи заходили в глибину зон розселення один одного (подібно до того, як це робили кількома століттями пізніше запорожці та татари). Цьому є численні свідчення. Так, у «Повчанні Володимира Мономаха дітям» під час опису подій 1078–1079 рр. згадано, що цей славнозвісний князь поблизу Новгород-Сіверського на Середній Десні, тобто на Поліссі, розбив чималий загін половців. А місцем битви об’єднаних сил русів і тих самих половців із монголо-татарськими завойовниками 1223 р. була р. Калка (нині р. Кальчик, притока Кальміусу) в степовій зоні України. Але ще раз підкреслимо, що на час кінця І – початку II тис. н. е. то були поодинокі, а не систематичні, проникнення на «чужу» територію.
Переходячи безпосередньо до розгляду середньовічної доби, варто також зазначити, що загалом усі степові народи були вимушені постійно шукати нові життєві простори й при цьому буквально вриватися у лісостепові райони, котрі вже значно раніше були зайняті землеробами. Маючи мобільне й озброєне військо кіннотників, кочовики доволі часто досягали військової переваги над осілим населенням. Нерідко останні на довгий час ставали заручниками степових володарів, несли відчутні матеріальні та людські втрати. Але, попри це, історична перспектива майже завжди залишалася за землеробами. Переможці приходили, а потім відходили. Часто вони загалом зникали з історичної арени, а переможені продовжували свій поступ на власних землях. Це повною мірою стосується і розглянутої у цій книзі доби.
Здебільшого номади розселялися на землях, зайнятих осілим населенням, переймали мову, культуру та віру. Звичайно, фізично вони не щезали, але поступово розчинялися у масі осілого населення. Винятком із цього правила є лише угри, сучасні угорці, яким вдалося зберегти на нових землях власну мову, а також власний етнос.
Етнічне збагачення давньоруського народу шляхом періодичного входження до його складу окремих груп кочівницького населення супроводжувалося також й певними культурними надбаннями. Вони помітні у військовій справі, художньому ремеслі, в одязі та деяких інших проявах матеріальної культури, як і в усній народній творчості. Усе вищесказане не дає підстав для ствердження тези про симбіоз землеробської та кочівницької культур, але водночас свідчить про значну роль тюркського етнокультурного елементу у формуванні слов’янського світу, передусім – на півдні Східної Європи.
Говорячи про середньовічну європейську цивілізацію, її часто називають теократичною, маючи на увазі те, що панівне становище в ній мала всепроникна концепція християнського Бога. Упродовж кількох століть свого існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: спочатку язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі та у IX–X ст. н. е. досягла свого апогею. Натомість водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції й друга – нова віра, що поширювалася на Русь із Візантії – могутньої середньовічної імперії. При тому разом із новою вірою та її світоглядною концепцією поширювалися й інші різноманітні культурні явища – писемність, архітектура, музика. Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І – на початку II тисячоліть н. е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту, про що йтиметься далі у відповідних розділах.
Поширення християнства в усіх країнах європейського континенту відбувалося протягом довгого часу: західні готи та франки хрестилися у VI ст. н. е., Англія, Саксонія – у VIII ст., Велика Моравія, Болгарія – в IX ст., Чехія, Польща, Угорщина – у Х – ХІ ст., Данія, Норвегія, Швеція – в XI ст., Пруссія – у XIII ст. Таким чином, на теренах Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся значно раніше). Київська Русь щодо хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів нічим не відрізнялася від інших аналогічних суспільств.