Рис. 1. Центрально-Східна Європа близько 950 р. (за С. Плохієм)
Питання про балто-слов’янські взаємини та роль дніпровських балтів у формуванні тут нової слов’янської етнічної спільноти – майбутніх білорусів – досить цікаве й не до кінця розроблене. Але обов’язково варто вказати на те, що на відміну від фіно-угорських племен, які являлися чужими для слов’ян за мовою та культурою, балти були близькими переселенцям внаслідок спільного індоєвропейського минулого (Иванов, Топоров 1958, с. 39). Окрім того, на землях сучасної Білорусі простежуються ще й сліди зайд зі слов’янського заходу.
За свідченням П. Третьякова та його білоруських колег, протягом третьої чверті І тис. н. е. східні балти почали зводити численні укріплення-сховища майже біля кожного поселення. Очевидно, що ситуація у Верхньому Подніпров’ї тоді була не мирною – майже всі згадані городища загинули одночасно внаслідок пожеж. Супротивник автохтонів без особливих зусиль мав укріплення невеликих розмірів, а місцеве населення у разі його наближення ховалося в лісах. Така ситуація склалася у середині VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в середині та другій половині І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далі у північному напрямку. Але, також імовірно, що навперейми такому руху із заходу просувалися і нові переселенці-емігранти, про що свідчить незаперечний археологічний аргумент: поширення типової для «західняків» вкритої смугами розчосів кераміки.
Наприкінці третьої чверті І тис. н. е. в історії населення північної частини Верхнього Подніпров’я відбулася ще одна важлива подія, внаслідок якої етнічна ситуація суттєво ускладнилася, а «острівці» балтів ще більше звузилися. Ідеться про проникнення в розглянуту місцевість нового слов’янського населення, яке полишило по собі своєрідні поховальні пам’ятки – довгі кургани (захоронення літописних кривичів, які якраз, імовірно, й палили балтські городища). Таким чином, угруповання східних балтів, котре розміщувалося переважно на території Верхнього Посожжя, було потіснене, а можливо, й розгромлене слов’янами, які прийшли не з півдня (по Дніпру), а із заходу чи північного заходу. Балтські ж «острівці», зафіксовані у Волзько-Окському межиріччі, існували аж до початку ІІ тис. н. е., про що говорять сліди перебування тут «людей голяді».
Але основним етнічним компонентом на землях останнього із названих східноєвропейських регіонів, до часів переселення туди слов’ян із різних напрямків, все ж таки були не балти, а фінно-угри. Інтеграційні процеси там проходили ще складніше й триваліше, а культура місцевих племен ставала дедалі вагомішим й серйознішим внеском у загальну культуру північно-східних земель. Той же П. Третьяков відзначав, що процеси у фіно-угорському середовищі в часи контактів зі слов’янами проходили інакше, ніж у балтському на землях Верхнього Подніпров’я. Зокрема тут не сталося змін у формі поселень, що мало місце в зоні розселення балтів. Адже відомо чимало городищ, життя на яких тривало аж до кінця І тис. н. е.
В останній чверті І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й північну зону Східної Європи, де представники різних їхніх угруповань почали «вклинюватися», передусім у слабо заселену межову зону між прибалтійсько-фінським і волзько-фінським етнічними масивами. Загалом у їхніх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцію зміни дослов’янських традицій у цій обрядовості та металевому убранстві. Поширюється зведення городищ, матеріальна культура жителів котрих стає близькою до слов’янських культур південного узбережжя Балтії та одночасно відмінна від таких південних культур, як вищезгадані лука-райковецька та роменська.
Крайнім північним пунктом, образно розміщеним на вістрі слов’янського світу, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фіно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своєрідний етнічний «казан», основними складовими якого стали новгородські словени, кривичі, чудь, меря і весь.
Тоді південні переселенці були лише одним із компонентів нової міжетнічної конфедерації, а не її своєрідним «локомотивом» у соціальному розвитку. Лише згодом ситуація почала змінюватися на користь тих, хто прийшов останнім – вихідців із півдня Східної Європи.
За літописними повідомленнями, з багатьох східнослов’янських племен на території України проживали такі: волиняни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Подніпров’я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє Подніпров’я). У недатованій частині давньоруських літописів про це йдеться: «Словъне. пришедше съдоша по Днепру, и нарекошася Поляне, а друзии Деревляне. зане съдоша в лъсъхъ… а друзии же съдоша на Деснъ. и по Семи и по Сулъ. и наркошася Съверо. и тако разидеся Словенскъ языкъ тъмь же и прозвася Словеньская грамота». Надалі, коли розглядається організація східнослов’янського суспільства, наводять такі дані: «И по сеи братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ. а в Деревляхъ своє… се бо ток мо Словънескь языкъ в Русі. Поляне. Деревляне. Новъгородьци. Полочане. Дьрьговичи. Съверо. Бужане. зан съдять по Бугу, послеже нек Волыняне». У сучасній історичній науці вищезгадані та інші аналогічні східнослов’янські угруповання здобули назву літописних племен.
Говорячи про географічні межі розселення представників вищезгаданих літописних угруповань, слід зазначити, що вони певною мірою були «розмиті». Інакше кажучи – між такими племенами ще не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціальних організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набувають певної заокругленості, внаслідок чого зникають вклинення на території сусідів. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації державних кордонів та регіонів, уже в середині них починають формуватися й нові етноси або ж певною мірою змінюються старі.
Характеризуючи у загальних рисах населення південноруських земель, варто звернути увагу й на антропологічний аспект у розкритті цієї непростої теми. Таким питанням займалися науковці кількох поколінь, а результати їхніх праць систематизував і доповнив С. П. Сегеда. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’яни загалом характеризуються доліхомезокранією, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнім за шириною обличчям із доволі широким, помірно або носом, що добре виступає, що, як відомо, властиво європеоїдам. Водночас, за варіаціями двох провідних ознак – серед них можна виділити кілька антропологічних типів. За підсумками досліджень В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. І. Алєксєєвої, М. С. Великанової та інших вчених з’ясовано, що серед давньоруської людності Східної Європи виокремлювалося принаймні 7 таких краніологічних типів, 4 з яких було поширено на сучасних українських землях (Рис. 2): мезодоліхокранний із середніми розмірами обличчя, представлений в Середній Наддніпрянщині, де літописні джерела, передусім на Правобережжі Дніпра, здебільшого розміщали нащадків полян; доліхокранний середньолиций, розповсюджений в середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де колись мешкали літописні сіверяни; мезокефальний високочолий і широколиций, поширений у верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Убороті, Стиру і Горині, де на час утворення Київської Русі локалізувалися древляни та волиняни; мезокранний, з доволі широким і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Подністров’я – території, пов’язаної з літописними тиверцями та уличами.