Під час розгляду літописних «В’ятичів» XII ст. впадає в око явна невідповідність цієї території з етнографічною областю самих в’ятичів, що була виявлена за археологічними матеріалами як VІІІ–Х, так і ХІ–ХІV ст.
Очевидні тут дві якісно різні території: племінна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографічна) область й адміністративно-територіальна одиниця – частина політичної, державної території. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чіткого уявлення про саму область розселення в’ятичів, оскільки в літопису згадуються лише в’ятичі Чернігівської землі. Про суздальських або ж рязанських в’ятичів, певно, лише здогадуватися за словами чернігівських князів про «наших в’ятичів», що може трактуватись як існування й «не наших» в’ятичів.
До того ж у межах Чернігівської землі назва «В’ятичі» в середині XII ст. збереглася лише за північною частиною племінної території. Південна частина їхніх земель хоча і зберегла вятичські етнографічні риси, «В’ятичами» в літописі не називалася. Північні кордони «В’ятичів» збігалися з межами Чернігівської землі. Східний кордон цієї землі за даними письмових джерел не встановлюється.
Територія радимичів була освоєна, мабуть, дещо раніше «В’ятичів». Північна частина їхньої землі відносилася до Смоленського князівства – м. Прупой (нині Славгород) на р. Сож був смоленським. На р. Піщані, що впадає в Сож поблизу Прупоя, відповідно до статті 984 р. «Повісті врем’яних літ», жили радимичі. На розглянутій території в Іпатіївському літописі згадується лише два міста – Гомій (нині Гомель) та Чичерськ (нині Чечерськ уГомельській обл. Білорусі) (Зайцев, 1975, с. 75, 80–81, 88–89, 98–104). Тож території, що нас цікавлять у цьому разі, на північному сході Чернігівської землі можна оконтурити приблизно на кордоні вищезгаданого літописного Подесення, південніше Вщижа, Брянська, Коралева і Крома.
Література
Археология Украинской ССР. 1986. Т. З: Раннеславянский и древнерусский периоды. Киев.
Бородин Г. В., Моргунов Ю. Ю. 2003. К вопросу о переяславско-черниговском пограничье с кочевой степью в конце XI – середине XII вв. Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 79–89.
Довженок В. И. 1968. Сторожевые города на юге Киевской Руси. Славяне и Русь. Москва.
Довженок В. Л., Лінка Н. В. 1955. Розвідка давньоруських городищ на нижній Росі в 1949 р. Археологічні пам’ятки УРСР, 5, с. 151–156.
Енуков В. В. 2003. Русь и бывшие племенные территории (на примере Посемья). Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 7–14.
Енуков В. В. 2003. Некоторые вопросы обороны Курского княжения. Археологія та історія Північно-Східного Лівобережжя (І – початку II тис.). Суми, с. 93–111.
Зайцев А. К. 1975. Черниговское княжество. Древнерусские княжества Х – ХІІІ вв. Москва, с. 57–117.
Котляр М. Ф. 1975. Воєнне мистецтво Давньої Русі.
Кучера М. П., Іванченко Л. І. 1987. Давньоруська оборонна лінія в Пороссі. Археологія, 59, с. 67–69.
Кучера М. П. 1999. Слов’яно-руські городища VІІІ–ХІІІ ст. між Саном і Сіверським Дінцем. Київ.
Кучінко М. М. 1993. Історично-культурний розвиток Західного Побужжя в IX–XIV століттях. Луцьк.
Лысенко П. Ф. 1974. Города Туровской земли. Минск.
Лысенко П. Ф. 1991. Дреговичи. Минск.
Моргунов Ю. Ю. 1996. Древнерусские памятники поречья Сулы. Курск.
Моргунов Ю. Ю. 2003. Самсониев Остров: Пограничная крепость на посульской окраине Южной Руси в ХІ–ХІІІ веках. Москва.
Моця О. П. 1996. Південно-західні кордони Київської Русі за матеріалами поховальних пам’яток. Początki sąsiedztwa. Pogranicze etniczne polsko-rusko-słowackie. Rzeszów, s. 91–96.
Моця О. П., Покас П. М. 1998. Яблунівські кургани: хронологія та етнічна приналежність населення. Археологія, 2, с. 62–72.
Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. 1976. Київ.
Орлов Р. С., Моця А. П., Покас П. М. 1985. Исследования летописного Юрьева на Роси и его окрестностей. Земли Южной Руси в ІХ – ХІV вв. Киев, с. 30–60.
Плетнёва С. А. 1973. Древности Черных Клобуков. Свод археологических источников. Вып. Е1–19. Москва.
Поляков Г. П., Шинаков Е. А. 1997. Летописный Рогов. Любецький з’їзд князів 1097 року в історичній долі Київської Русі. Чернігів, с. 118–119.
Шинаков Е. А. 1990. Северные границы «Русской земли» X века. Тезисы историко-археологического семинара «Чернигов и его округа в ІХ – ХІ вв.». Чернигов, с. 146–149.
Населення
Олександр Моця, Олена Черненко
Нестор Літописець, характеризуючи етнічний стан усього слов’янського світу наприкінці І тис. н. е., змушений був константувати: «тако разидеся Словеньскии языкъ темже и грамота прозвася Словеньская». Правда його ж теорія про дунайське походження цієї етнічної спільності та її подальше розселення на європейських просторах нині не має жодних реальних підтверджень. Достовірнішим є бачення такої конструкції як суто книжної. У ній нема жодних спогадів про дійсний рух народів на нові землі або ж відображення «колективної пам’яті» про таке переселення. І все ж, прийнявши таке твердження літописця за основу, історики-славісти різних поколінь досліджували окремі спільноти в межах конкретних етносів цієї частини ойкумени в контексті аналізу їхніх внутрішніх та міжнародних процесів, а також у динамічному розвитку та певній трансформації. Східнослов’янський світ в очах дослідників видозмінювався.
Дослідження східнослов’янських старожитностей другої половини І тис. н. е. Дають змогу виділити два періоди в їхньому розвитку: V–VII та VIII–X ст. (Баран, 2000, с. 26). Під час розгляду проблеми конкретного люду на конкретних територіях у першому із цих періодів значення мають не лише писемні повідомлення, а й археологічні матеріали та дані антропології та мовознавства. Під час другого з виділених етапів у Середньому Подніпров’ї починають формуватися осередки державності. Паралельно із соціальним розвитком активізуються і етнічні процеси, для вивчення яких передусім варто використовувати літописні повідомлення.
У VІ–VІІ ст. н. е. слов’янська людність розділилася на чотири культурні групи, відомі в археологічній типології під назвами колочинської, пеньківської, празько-корчацької та дзедзіцької культур. Перші три виникли ще у V ст. на території сучасної України та у деяких суміжних областях Росії та Білорусі, а остання – в Середній і Північній Польщі не раніше як VІ ст. До цього варто додати й те, що у матеріалах іменьківської археологічної культури Середнього Поволжя теж виявлені деякі елементи слов’янських культур V–VІІ ст. Надалі на сучасних українських теренах на межі VІІ–VІІІ ст. відбулися помітні зміни в матеріальній культурі. А на основі попередніх виросли лука-райковецька культура на Дніпровському Правобережжі (аж до Карпат) та волинцевська, а потім роменська – на Дніпровському Лівобережжі. Вже в межах цих культурних ареалів формувалися нові племена й племінні союзи, на основі яких далі створювалися структури Київської Русі.
Найінтенсивніші потоки слов’янського розселення були спрямовані на південь – у напрямку Дунаю та кордонів могутньої Візантійської імперії. Але цей напрямок ми не розглядатимемо – нащадки склавінів і антів розселені у цих європейських районах не увійшли до складу майбутньої Русі. Тому звернімося до північного та північно-східного напрямків розселення слов’ян. Туди, окрім представників вищезгаданих слов’янських угруповань – склавінів і антів – переселялися й «колочинці», в яких частина дослідників вбачає давніх венедів.
Ні у кого із серйозних дослідників не викликає сумнівів, що слов’янське населення в області верхів’їв Дніпра та Волги було прийшлим і «нашарувалося» на місцевий етнічний субстрат. За даними писемних джерел, до появи слов’ян за північними та східними межами Верхнього Подніпров’я мешкали фіно-угорські племена – чудь і весь на півночі та мерянські, муромські й мордовські племена у Волго-Окському межиріччі. Про давнє населення Верхнього Подніпров’я літописи нічого не повідомляють, але на основі лінгвістичних даних, насамперед матеріалів гідронімії, вже давно встановлено, що у давнину ці території заселяли балти (Рис. 1). Тож, за сучасною науковою термінологією, нові утворення, де головну роль уже відігравали переселенці-слов’яни, створювалися якраз з ініціативи таких емігрантів.