– Не хвилюйтеся, – промовив Голос.
– Годі вже вам фокуси виробляти! – крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги. – Де ви? Буду я ще хвилюватись!
– Не хвилюйтеся! – повторив Голос.
– Зараз ви хвилюватиметесь, – погрозився містер Томас Марвел. – Де ви? Хай лишень я побачу вас… – А може, ви поховані? – спитав він, помовчавши.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
– Пі-у-їт! – цвірінькнула десь далеко вертихвістка.
– Теж мені пі-у-їт, – сказав містер Томас Марвел. – Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.
– Не доведи господи! – сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку. – То я випив. Так я й думав.
– То не сп’яну, – промовив Голос. – І з нервами у вас гаразд.
– О-о! – протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло. – То я випив, – безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись. – Але можу присягтись, що я чув голос, – прошепотів він.
– Звичайно, чули.
– От знову! – вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.
– Не будьте дурнем! – гукнув Голос.
– Це вже я збожеволів… – сказав містер Томас Mapвел. – Кепська справа. І все через ті кляті черевики. Справді, збожеволів. Або це – привид.
– Ні те і ні те, – мовив Голос. – Слухай.
– От бевзь, – сказав містер Марвел.
– Та стривай же! – Голос тремтів, ледь стримуючи роздратування.
– Ну? – зойкнув містер Томас Марвел, відчувши, як щось невидиме штурхнуло його пальцем у груди.
– То ти думаєш, що це примарилось?
– А то ж як? – спитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.
– Гаразд, – з полегкістю мовив Голос. – Тоді я кидатиму в тебе камінцями, доки ти не почнеш думати інакше.
– Та де ж ви?
Голос не відповів нічого. У повітрі просвистів камінець, пролетівши біля самого плеча містера Марвела. Повертаючись, він побачив, як камінець підстрибнув угору, пролетів дугою, на хвилину завис у повітрі і впав йому до ніг з майже невловимою швидкістю. Він був занадто вражений, щоб ухилятися. Ще свист – і камінець, ударившись об його голий великий палець, відскочив у рівчак. Містер Томас Марвел дриґнув ногою і зарепетував. Потім кинувся тікати, наштовхнувся на якусь невидиму перепону, полетів шкереберть і, коли отямився, уже сидів на землі.
– Ну, – промовив Голос, коли й третій камінь, описавши криву, завис у повітрі над головою бродяги, – то це все тобі мариться?
Замість відповіді містер Марвел зробив одчайдушну спробу встати і знову покотився на землю. Хвилинку він лежав спокійно.
– Якщо ти ще будеш пручатись, – попередив Голос, – я дам тобі цим камінцем по голові.
– Здорово, – сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця. – Нічого не розумію. Камінці самі літають. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
– Все це – дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидима людина.
– Верзіть собі казна-що, – відповів містер Марвел, кривлячись від болю. – Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.
– От і добре, – мовив Голос. – Я просто невидимий. І хочу, щоб ти це зрозумів.
– Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містере. Ну, а тепер… поясніть мені, як ви це робите?
– Я – невидимий. Це головне. І зрозумій, що…
– Та де ж ви? – перебив його містер Марвел.
– Тут. За кілька кроків від тебе.
– Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви – просто повітря. Я – не якийсь неук!
– Правильно. Я – повітря, і ти дивишся крізь мене.
– Що? У вас так-таки нічого нема? Може, ви – тільки порожній голос, га?
– Та ні, я – такий самий, як і всяка людина, – я мушу пити, їсти, ховатися від негоди… але я – невидимий. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
– Значить, ви таки справжній?
– Ну звісно, справжній.
– Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку, – попросив Марвел. – Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
– Оце маєш! – скрикнув він. – Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж ген за милю звідси. У вас не видно нічого… крім… – Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою. – Чи не їли ви хліба з сиром? – спитав він, тримаючи невидиму руку.
– Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
– Ага! Хоч ви – ніби й дух.
– Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.
– Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне, – сказав містер Томас Марвел. – Але як же це ви спромоглися, до дідька?
– Довго розповідати. І до того ж…
– А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.
– Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити… І побачив тебе…
– Боже! – зітхнув містер Марвел.
– Я підійшов ззаду, завагався… пройшов далі…
Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.
– Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І…
– Боже! – застогнав містер Марвел. – Мені в голові паморочиться… Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?… Невидимий!..
– Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давно втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді… Але ти допоможеш мені… мусиш допомогти!
– Стривайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати… Я мушу трохи отямитись… Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама природа. І раптом голос. Голос, із неба! І каміння! Господи боже мій!
– Візьми себе в руки, – відповів Голос. – Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.
– Я вибрав тебе, – пояснив Голос. – Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи – і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина – могутня! – На хвилинку він замовк, щоб чхнути. – Але якщо ти викажеш мене, – вів далі Голос, – якщо ти не зробиш того, що я звелю…
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.
– Я не викажу вас, – запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців. – І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте, я зроблю з величезним задоволенням.
X. МІСТЕР МАРВЕЛ ВІДВІДУЄ АЙПІНГ
Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм – щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків, – можна було порахувати на пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це взагалі був тільки привід для дотепів. Одне слово, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.